Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер
— Бачу, до тебе повернулося розуміння гномської,— посміхнулася Холлі.
— А то,— гмикнув Артеміс і збільшив мапу.— Опал нам відкрила трохи більше про свої плани, ніж хотіла. Вона сказала два слова, хоча й одного було б достатньо. Сказала, що її людське ім’я Белінда Зіто. Якби ви хотіли привести людей до ельфійського Народу, чи можна було б вибрати когось кращого за славетного мільярдера, фахівця з проблем навколишнього середовища, Джованні Зіто?
Холлі підійшла до екрана.
— І де ж знайти містера Зіто?
Артеміс поклацав клавішами і збільшив Сицилію.
— На всесвітньо відомому ранчо «Земля». Ось тут, у провінції Мессини,— сказав він.
Мульч висунув із туалету голову. Решта тіла, на щастя, ховалася за дверима.
— Чи мені почулося, чи хтось назвав ім’я Людини Бруду Зіто?
Холлі повернулася до гнома й одразу ж одвернулася.
— Так. І що? І заради бога, зачини двері.
Мульч притягнув двері, щоб лишилася шпаринка.
— Я саме дивився тут людське телебачення. Якогось Зіто показували по CNN. Думаєте, це та сама особа?
Холлі схопила зі столу пульт.
— Хотілося, щоб то був не він,— сказала вона.— Але готова битися об заклад, що це той самий Зіто.
На екрані з’явилася групка людей. Вони стояли в кімнаті, що дуже нагадувала лабораторію, і на кожному був білий халат. Один чоловік стояв трохи попереду. Йому було десь під сорок п’ять, у нього була засмагла шкіра, довге красиве обличчя і темне волосся, що хвилями спадало на комір. Із-під білих лацканів виглядала смугаста сорочка від Версаче.
— Джованні Зіто,— сказав Артеміс.
— Неймовірно,— розказував Зіто репортерові чудовою англійською мовою з ледь помітним акцентом.— Ми надсилаємо космічні кораблі до інших планет і навіть не уявляємо, що міститься у нас під ногами. Учені можуть розказати, із чого складаються кільця Сатурна, але ми досі не знаємо, що є в центрі нашої планети.
— Але зонди і раніше запускали,— зауважив репортер, зробивши вигляд, що він сам до цього додумався, а не почув підказку з навушника.
— Так,— погодився Зіто.— Але тільки на глибину дев’ять миль. Потрібно пробитися крізь зовнішній шар ядра, а це глибина понад тисячу вісімсот миль. Уявіть, що було б, якби ми приборкали рідкі метали зовнішнього шару ядра. Нам би довіку вистачило енергії на машини для всього людства.
Репортер скептично посміхнувся — принаймні, через навушник його попросили це зробити.
— Але все це лише розмови, докторе Зіто. Усі ми знаємо, що подорож до ядра Землі — це просто фантазія. Вона можлива хіба що на сторінках фантастичних романів.
На обличчі Джованні Зіто промайнула тінь роздратування.
— Запевняю вас, що це не фантазії. І не подорож із фантастичних романів. Ми беремо проби за допомогою робота, озброєного найчутливішими сенсорами. Що б там не було внизу, ми скоро дізнаємося.
У репортера в паніці розширилися очі, мабуть, він почув якесь технічне питання через навушник. Кілька секунд він слухав, промовляючи слова губами.
— Докторе Зіто, е-е... Цей робот-зонд, якого ви посилаєте під землю... Здається, йому потрібно сто мільйонів тон розтопленого заліза при температурі понад п’ять із половиною тисяч градусів за Цельсієм. Правильно?
— Абсолютно,— кивнув Зіто.
Репортер з полегшенням зітхнув.
— Так. Саме так я і думав. Отже, щоб зібрати таку купу заліза, знадобиться кілька років. Чому ж ви запросили нас саме сьогодні?
Зіто в захопленні сплеснув руками.
— Це найцікавіша частина. Як ви знаєте, дослідження ядра Землі — проект довгостроковий. У моїх планах було збирати залізо наступні десять років. Але зараз лазерне свердління показало наявність глибокого рудного тіла гематиту, залізної руди на нижньому шарі кори прямо тут, під Сицилією. І це рудне тіло неймовірно багате, може, на вісімдесят п’ять відсотків складається із заліза. Усе, що потрібно,— кілька вибухів усередині цих покладів, і ми матимемо розтоплене залізо. Я вже отримав дозвіл на гірничі роботи від уряду.
Наступне питання репортер поставив сам.
— Тож, докторе Зіто, коли підриватимете?
Джованні Зіто витягнув із кишені халата дві товсті сигари.
— Підриватимемо сьогодні,— сказав він і передав одну сигару репортерові.— На десять років раніше. Це історичний момент.
Зіто відсунув завісу на вікнах кабінету, і глядачі побачили за вікном обгороджену територію. У центрі розчищеної від дерев ділянки з-під землі виступала металева частина широкої труби. Саме цієї миті звідти вибралася команда робітників. Вони квапливо відійшли подалі. З труби вирвався вогник газоподібного охолоджувача. Чоловіки сіли в машину для гольфа і виїхали за межі ділянки. Сховалися в бетонному бункері на периметрі.
— До шару рудного тіла ми заклали кілька мегатон вибухівки,— пояснив Зіто.— Якби вона вибухнула на поверхні, це викликало б землетрус на сім балів за шкалою Ріхтера.
Репортер нервово облизнувся.
— Справді?
Зіто розсміявся.
— Не хвилюйтеся. Заряд під контролем. Ми спрямували його вниз. Залізо перетвориться на рідину і почне опускатися до ядра Землі, затягуючи за собою робота. Ми нічого не відчуємо.
— Униз? Ви переконані?
— Абсолютно,— відповів Зіто.— Тут ми в безпеці.
На стіні за італійським доктором три рази пискнув гучномовець.
— Докторе Зіто,— сказав хрипкий голос.— Усе готово. Усе готово.
Зіто взяв зі столу чорний пульт детонатора.
— Час настав,— замріяно сказав він і глянув просто в камеру.— Моя люба Беліндо, це все для тебе.
Зіто натиснув кнопку і став чекати. Усі присутні, з десяток науковців і техніків, схвильовано дивились на різні панелі й монітори.
— Вибух відбувся,— заявив голос.
За дев’ять миль під землею одночасно вибухнули сорок два заряди, розтопивши сто вісімнадцять мільйонів тон заліза. Камінь перетворився на пару й абсорбувався металом. Із циліндричного отвору вирвався стовп диму, але жодних вібрацій ніхто не відчув.
— Робот працює на сто відсотків,— сказав один із техніків.
Зіто з полегшенням зітхнув.
— Це нас більше за все хвилювало. Хоча робота і було створено саме для таких умов, подібного вибуху світ іще не знав.— Він повернувся до іншого вченого: — Просувається?
Чоловік трохи повагався і відповів:
— Так, докторе Зіто. Зареєстровані вертикальні рухи. П’ять метрів за секунду. Саме так, як ви і припускали.
Під корою Землі величезна кількість заліза і каміння почала опускатися до ядра. Маса скреготіла і перемішувалася, випускала пару й утворювала пузирі, розриваючи мантію під собою. Усередині розтопленої маси робот завбільшки з грейпфрут продовжував передавати дані.
Лабораторію охопила ейфорія. Чоловіки і жінки обіймалися. Запалювалися сигари і хлопали корки шампанського. Хтось навіть заграв на скрипці.
— Ми