Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

У краденому поліцейському транспортері Холлі зу­пинила зображення. На екрані застиг у тріумфі Зіто.

— Гей ви там, унизу, стережіться! — похмуро повторила вона.— Людина просувається до центру Землі.

Настрій у транспортері змінився з поганого на зо­всім поганий. Найпохмурішою була Холлі. Уся ель­фійська цивілізація знову опинилася під загрозою, і цього разу командира Рута, який би вирішив

проблему, поруч не було. І не тільки це. Оскільки ЛЕП заблокував зв’язок, попередити Фоулі про небезпеку вони теж не могли.

— Не сумніваюся, що він уже знає,— сказав Арте­міс.— Цей кентавр моніторить усі людські канали новин.

— Але він не знає, що Опал Кобой допомагає Зіто ельфійськими знаннями,— махнула Холлі у Джо­ванні на екрані.— Погляньте на його очі. Бідолаху стільки разів уже месмеризували, що в нього зіниці запалилися.

Артеміс почесав підборіддя.

— Наскільки я знаю Фоулі, він спостерігає за про­ектом від самого початку. Він, мабуть, уже має якийсь план.

— Певно, має. План, як протистояти ідеї боже­вільних людей через десять років, та і то, навряд чи вона буде втілена.

— Так,— погодився Артеміс.— На відміну від тієї науково-життєздатної схеми, яку втілюють прямо зараз і яка має всі шанси на успіх.

Холлі повернулася до кабіни пілота.

— Я маю повертатися до своїх, хоч мене і пі­дозрюють у вбивстві. На кону більше, ніж моє май­бутнє.

— Охолонь,— заперечив Мульч.— Я через тебе із в’язниці втік і не маю ніякого бажання туди повер­татися.

Артеміс став перед нею.

— Постривай, Холлі. Подумай про те, що станеть­ся, коли ти повернешся.

— Артеміс має рацію,— додав Батлер.— Ти маєш про це подумати. Якщо ЛЕП схожа на людську полі­цію, то втікачів там зустрічають не з розкритими обіймами. Може, з розчиненими дверима камер.

Холлі змусила себе зупинитися і подумати, але то їй далося нелегко. Кожна секунда була секундою, коли велетенський залізний слимак прогризався через мантію.

— Якщо я здамся, мене затримають. Як офіцера ЛЕП мене можна затримати на сімдесят дві години без пред’явлення звинувачення. За підозрою у вбив­стві мене можна затримати на тиждень. Навіть якщо хтось вірить, що я абсолютно невинна і за всім цим стоїть Опал Кобой, усе одно знадобиться принаймні вісім годин, щоб я повернулася до своїх обов’язків. Але, скоріше за все, мою заяву відхилять, оскільки закон не на боці звинуваченого. Особливо якщо вра­хувати, що підтвердити мою історію можете тільки ви троє. Без образ.

— Та ми і не образилися,— махнув рукою Мульч.

Холлі сіла, обхопила голову руками.

— Мені ніхто не повірить. Я не перестаю думати, що існує шлях назад, але ситуація все більше і більше виходить із-під контролю.

Артеміс поклав їй на плече руку.

— Тримайся, капітане. Як думаєте, що зробив би зараз командир?

Холлі тричі глибоко вдихнула і підскочила зі стільця, рішуче випрямившись.

— Навіть не намагайся мною маніпулювати, Ар­темісе Фаул. Я сама приймаю свої рішення. Джуліус сам би зайнявся Опал Кобой. Тож саме так ми і вді­ємо.

— Чудово! — сказав Артеміс.— У такому разі нам потрібна стратегія.

— Правильно. Я поведу транспортер. А ти збирай свій мозок докупи і виробляй план.

— Кожен займається своєю справою,— погодився хлопець.

Він сів на стілець, лагідно промасажував скроні кінчиками пальців і почав думати.

ГЛАВА 9: ТАТКОВА ДОНЕЧКА

Ферма «Земля» Зіто, провінція Мессини, Італія

ПЛАНИ Опал щодо зустрічі люд­ського й ельфійського світів були про­стими у виконанні, але геніальними в задумці. Вона просто трохи облегшила людям завдання, яке вони і так збиралися виконати. Майже кожна енергетична компанія у світі мала проект «Ядро Землі», але всі ті плани були лише гі­потетичними, враховуючи, скільки вибухівки по­грібно було для того, щоб прорватися крізь кору і скільки заліза потрібно для того, щоб робот прой­шов крізь мантію.

Опал вибрала Джованні Зіто зі списку ймовірних маріонеток через дві причини: Зіто мав чималий статок і землю прямо над величезним, багатим гема­титовим рудним тілом.

Джованні Зіто — сицилійський інженер і піонер у галузі альтернативних джерел живлення. Завзятий захисник навколишнього середовища, Зіто розробив кілька способів виробництва електрики без руйну­вання землі. Винахід, завдяки якому він і отримав свій статок,— сонячний вітряк Зіто, вітряк із соняч­ними батареями замість лопатей, що робило його набагато ефективнішим, ніж звичайні вітряки.

Шість тижнів тому Зіто повернувся з екологічно­го самміту в Женеві, де звернувся з нотою до мініс­терств Європейського Союзу. Коли він повернувся до своєї вілли, вікна якої виходили на Мессинську протоку, призахідні проміні сонця уже засвітили воду помаранчевим полум’ям. Зіто втомився. Гово­рити з політиками — справа складна. Навіть ті, хто щиро цікавився екологією, не могли і слова сказати через політиканів, що мали долю з великого бізнесу.

Зіто набрав у ванну води. Вода підігрівалася со­нячними батареями на даху. Власне, вілла забез­печувала себе електрикою сама. Сонячних батарей вистачило б, щоб підтримувати в будинку тепло і світло протягом шести місяців. І ніяких шкідливих вихлопів.

Після ванни Зіто загорнувся в махровий халат, налив собі бокал бордо і розташувався в улюблено­му кріслі.

Зіто зробив ковток, розслабляючись після напру­женого дня. Кинув погляд на звичний ряд фото в рамочках на стіні. Більшість із них була вирізана із журналів, які писали про його інновації. Але йому по­добалася та, яка зробила його відомим,— світлина з обкладинки «Таймс», на якій молодий Джованні Зіто сидів верхи на горбатому киті, а за ним маячило кито­бійне судно. Бідолашна тварина потрапила на мілко­воддя і не могла втекти під воду, тож Зіто підплив до неї на шлюпці і стрибнув на спину, щоб прикрити від гарпунів. Хтось із шлюпки зробив фото, і те фото ста­ло одним із найвідоміших у минулому столітті.

Зіто посміхнувся. Ото були деньки. Він уже хотів заплющити очі, щоб трохи подрімати перед вечерею, як раптом помітив, що в темному кутку щось ворух­нулося. Щось маленьке, не вище за стіл.

Зіто випрямився.

— Що таке? Тут хтось є?

Блимнула лампа, і він побачив маленьку дівчин­ку, що сиділа на табуреті. В руці вона тримала шнур від лампи. Вона не була ані наляканою, ані схвильо­ваною. Дівчинка була такою спокійною і зібраною, що Зіто здалося, ніби то він до неї в дім заліз.

Джованні підвівся.

— Ти хто, мала? Чому ти тут?

Дівчинка глянула на нього своїми неймовірними очима. Глибокими карими очима. Глибокими, як бочка шоколаду.

— Я прийшла до тебе,