Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

— Я не впевнена, чи все не могло обернутися навпаки, — вимовила Софі. — А чи ви часом не граф Каттеракський?

— До ваших послуг, — сказав маленький придворний і знову поклонився.

«Джейн Фер’є вища за нього на добрий фут! — подумки жахнулася Софі. — А все через мене».

— Так, ви справді можете мені допомогти, — сказала вона і пояснила йому про Майкла.

Граф Каттеракський запевнив її, що Майкла знайдуть і приведуть униз, у головний хол, де вони й зустрінуться, і що це взагалі не проблема. Він особисто підвів Софі до лакея в рукавичках і з поклонами й усмішками передав її під його опіку. Потім Софі передали іншому прислужнику, потім наступному, достоту так само, як це було перед тим, і ось вона вже зашкутильгала до сходів із вартовими. Майкла внизу не виявилося. Хаула, щоправда, теж, але для Софі це було невеликою втіхою. «Могла б і сама здогадатися, що так воно й буде! — сердилася вона на себе. — Граф Каттеракський, напевно, належить до тих щасливих людей, яким ніколи нічого не вдається, і я так само належу до цього кола обраних. Ще добре, що хоч вихід знайшла!» Софі була така втомлена, вимучена спекою і пригнічена, що вирішила не чекати на Майкла. Їй хотілося сісти біля вогнища і розповісти Кальциферові, як вона все спартачила.

Вона прошкутильгала вниз розкішними сходами. Вона прошкутильгала розкішною головною вулицею. Вона протупцяла іншою, де шпилі, вежі і золочені дахи оточували її запаморочливою розкішшю. І тут Софі зрозуміла, що все набагато гірше, ніж вона думала. Вона заблудилася. Вона уявлення не мала, як їй знайти ту замасковану конюшню, де був вхід до Мандрівного Замку. Софі навмання повернула на ще якусь мальовничу людну вулицю, але і її не впізнала. Крім того, тепер вона не знала навіть зворотної дороги до палацу. Вона спробувала розпитувати перехожих. Більшість із них здавалися втомленими і вимученими спекою не менше, ніж вона сама.

— Маг Пендрагон? — перепитували вони. — А хто це?

Софі у відчаї шкутильгала далі. Вона вже була готова здатися і заночувати на першому-ліпшому ґанку, коли помітила збоку вузеньку вуличку, на якій був будинок пані Пентстеммон. «О! — зраділа вона. — Я можу піти запитати в лакея. Вони з Хаулом такі друзяки, що він мусив би знати, де живе Хаул». І вона звернула у вуличку.

Назустріч їй ішла Відьма Пустирищ. Важко сказати, як Софі її впізнала. Обличчя у Відьми було зовсім інше. Волосся більше не кучерявилося акуратними каштановими хвилями, а спадало майже до талії вогненним потоком. Її сукня тріпотіла золотаво-багряними і блідо-жовтими спалахами. Відьма виглядала надзвичайно прекрасною і спокійною. Софі відразу її впізнала. І навіть мало не зупинилася, але вчасно схаменулася.

«Навряд чи вона мене пам’ятає, — вирішила Софі. — Я всього лише одна із сотень зачарованих нею людей». І Софі сміливо почовгала далі, стукаючи ціпком по бруківці і нагадуючи собі про всяк випадок слова пані Пентстеммон — що цей-ось ціпок у її руках став могутнім магічним предметом.

Одначе вона знову помилилася.

Відьма пливла по вуличці, посміхаючись та знічев’я обертаючи мереживну парасольку, а за нею брели два понурі пажі в жовтогарячих оксамитних костюмах.

Порівнявшись із Софі, Відьма зупинилася, і в ніс Софі вдарив задушливий запах її парфумів.

— О, та це ж міс Хаттер! — розсміялася Відьма. — У мене прекрасна пам’ять на обличчя, а особливо — на обличчя, створені мною! А що це ви тут робите, та ще й у такому вишуканому вбранні? Якщо ви збиралися відвідати пані Пентстеммон, то це вже не варте зусиль. Стара пліткарка мертва.

— Мертва? — тільки й видушила Софі. Їй кортіло додати: «Та вона ж іще годину тому була жива!» Але це було б нерозумно, і вона втрималася, адже зі смертю саме так воно і є: людина жива, поки не померла.

— Так. Мертва, — підтвердила Відьма. — Вона відмовилася повідомити мені, де перебуває хтось, кого я шукаю. Сказала: «Тільки через мій труп!» От я й упіймала її на слові.

«Вона шукає Хаула! — промайнуло в голові в Софі. — Що ж мені робити?»

Навіть якби Софі не була така втомлена і вимучена спекою, вона однаково не змогла б міркувати, а все через переляк. Відьма, яка зуміла вбити пані Пентстеммон, запросто дасть собі раду із Софі, байдуже, є в неї ціпок чи ні. А як тільки вона запідозрить, що Софі знає, де шукати Хаула, — Софі кінець.

— Я не знаю ту особу, яку ви вбили, — вимовила Софі, — але якщо ви це зробили, то ви мерзенна вбивця.

Але Відьма, очевидно, вже щось запідозрила.

— Ви ж, здається, говорили, що збиралися відвідати пані Пентстеммон? — сказала вона.

— Ні, це сказали ви, — відповіла Софі. — Я не мушу знати, кого саме ви вбили, щоби назвати вас мерзенною за це вбивство.

— Тоді куди ви йдете?

Софі кортіло порадити Відьмі не лізти не у свої справи. Але це значило напрошуватися на неприємності. Тому вона сказала єдине, що спало їй на думку:

— Я йду до короля.

Відьма недовірливо розреготалася:

— І що, король вас прийме?

— Так, звичайно, — заявила Софі, тремтячи від страху і злості. — Мені призначена аудієнція. Я… я збираюся подати йому петицію про кращі умови праці для капелюшників. Розумієте, я ж і далі займаюся своїм ремеслом, навіть після того, що ви зі мною зробили.

— Тоді ви йдете не туди, — повідомила її Відьма. — Палац у вас за спиною.

— Та ви що? — здивувалася Софі — і їй навіть не довелося прикидатися здивованою. — Значить, я десь не там розвернулася. Після того, що ви зі мною зробили, мені в голові часом плутаються напрями і сторони світу.

Відьма щиро розреготалася, не повіривши жодному її слову.

— Тоді ходімо зі мною, — сказала вона, — я проведу вас до палацу.

Софі нічого не залишалося, як повернутися і зашкутильгати поруч із Відьмою, причому два її пажі понуро тяглися ззаду.

Софі опанували гнів і розпач. Вона позирала на Відьму, яка граціозно пливла поруч, і згадувала слова пані Пентстеммон, що ця Відьма насправді стара-старезна.

«Так нечесно!» — думала Софі, але що вона могла зробити?

— За що ви так зі мною? — запитала вона, коли вони йшли багатою вулицею, що закінчувалася фонтаном.

— Ви заважали мені про дещо дізнатися, — відповіла Відьма. — Звичайно, врешті-решт я дізналася про все, що мені було треба.

Софі ці слова геть спантеличили. Вона вже подумала, чи не допомогло би їй, якби вона сказала Відьмі, що це якась помилка, коли Відьма додала:

— Хоча думаю, що самі ви про це й не підозрювали, — і розсміялася, немов у цьому була вся сіль. — Чи ви що-небудь чули про країну