Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

Софі пильно дивилася на вузьке блакитне обличчя Кальцифера. Її нітрохи не здивувало, що демон так захоплюється цим прокляттям, як не здивувало і те, що він назвав Хаула дурнем. Кальцифер доволі часто називав Хаула не надто хорошими словами. Чого Софі ніяк не могла збагнути — це чи демон дійсно ненавидить Хаула. Як би там не було, але на вигляд Кальцифер здавався таким злим, що сказати щось напевне Софі не наважилася б.

Кальцифер підняв свої жовтогарячі очі й подивився просто в очі Софі.

— Мені також страшно, — зізнався він. — Коли Відьма впіймає Хаула, то я теж хильну лиха. Якщо ти не встигнеш розірвати угоду до того часу, я нічим не зможу тобі допомогти.

Софі не встигла розпитати його докладніше, тому що з ванної вискочив Хаул. Він був елегантний, він наповнював кімнату пахощами троянд, а крім того, він голосно кликав Майкла. Майкл протупотів сходами у новенькому синьому оксамитному костюмі. Софі піднялася зі стільця і взяла свій вірний ціпок. Час у дорогу.

— Ви так шикарно і статечно виглядаєте! — вигукнув Майкл.

— Так, Софі робить мені честь, — підтвердив Хаул, — якщо не рахувати цього страхітливого ціпка…

— Деякі люди, — відрізала Софі, — вкрай егоїстичні. Ціпок я беру. Він забезпечує мені моральну підтримку.

Хаул звів очі до стелі, але нічого не відповів.

Відчинивши двері, Софі та Майкл велично ступили на вулиці Кінгсбері. Софі, звичайно ж, озирнулася подивитися, на що схожий Мандрівний Замок у цьому місці. Вона побачила величезні напівкруглі ворота із врізаними в них маленькими чорними дверцятами. Решта замку була просто смужкою побіленої стіни між двома будинками з тесаного каменю.

— Випереджаючи ваше запитання, — мовив Хаул, — відповім, що насправді це просто покинута конюшня. Нам сюди.

Вони ішли вулицями, не поступаючись розкішшю вбрання навіть найкраще одягненим перехожим. Зрештою, людей їм зустрілося не надто багато. Кінгсбері було розташоване далеко на півдні, і тут стояла задушлива спека. Повітря над бруківкою дрижало. Софі відкрила ще один недолік старості: від спеки їй зробилось недобре. Розкішні будинки розпливалися перед її очима. Софі стало прикро: вона так хотіла роздивитися все навколо, а бачила лише розмиті обриси золотих куполів і якихось високих споруд.

— До речі, — заговорив Хаул, — пані Пентстеммон називатиме вас пані Пендрагон. Мене тут знають як Пендрагона.

— Чому? — поцікавилася Софі.

— Для маскування, — відповів Хаул. — Пендрагон — гарне прізвище, набагато краще, ніж Дженкінс.

— А я цілком обходжуся простим прізвищем — Хаттер, себто капелюшник, — сказала Софі, повертаючи у блаженно вузеньку і тінисту вуличку.

— Не всім же бути божевільними капелюшниками, — парирував Хаул.

Будинок пані Пентстеммон був високий і гарний, він містився в самісінькому кінці цієї вузенької вулички. Обабіч парадних дверей стояли апельсинові деревця в кадовбах. Двері відчинив літній лакей у чорній оксамитній лівреї. Він провів їх у розкішно прохолодний хол, викладений у шаховому порядку плитками чорного і білого мармуру. Майкл спробував нишком витерти піт з обличчя рукавом. Хаул, який, здавалося, ніколи не втрачав нахабства, поводився з лакеєм як із давнім приятелем і жартував із ним.

Лакей передав їх пажеві в червоному оксамиті. А коли той церемонно повів їх угору до дзеркального блиску відполірованими сходами, Софі почала розуміти, чому це добра практика перед візитом до короля. Вона почувала себе так, ніби вже потрапила у палац. Коли ж паж у м’яко затіненій вітальні оголосив про їхнє прибуття, Софі вже не сумнівалася у тому, що й палаци не бувають такими елегантними. У цій кімнаті усе було блакитне, золоте і біле, а також мініатюрне і витончене. Та найвитонченішою була сама пані Пентстеммон. Висока і струнка, вона дуже прямо сиділа у прикрашеному вишивкою блакитно-золотому кріслі, однією рукою в золотій сітчастій мітенці твердо спираючись на ціпок із золотим набалдашником. На ній була шовкова сукня кольору тьмяного золота, цупка і страшенно старомодна, яку доповнював тьмяно-золотий головний убір, вельми схожий на корону, із золотими-таки тасьмочками, які обхоплювали худорляве орлине обличчя пані Пентстеммон рівним широким півколом і були зав’язані під підборіддям на бант. Таких елегантних дам Софі ще ніколи не бачила. У присутності пані Пентстеммон Софі відчувала трепет.

— Ах, мій любий Хауелл, — вимовила дама, простягаючи золоту мітенку.

Хаул поклонився і поцілував мітенку — очевидно, саме це він і мав зробити. Він поклонився надзвичайно граційно, однак, оскільки Софі дивилася на це із заднього ракурсу, то враження, яке на неї справила уся ця церемонія, було дещо зіпсоване тим, що вільною рукою Хаул почав люто махати на Майкла! Майкл не відразу здогадався, що повинен був залишитися біля входу, поруч із пажем. Він поспішно позадкував, у глибині душі радіючи, що опинився чимдалі від пані Пентстеммон.

— Пані Пентстеммон, дозвольте представити вам мою стареньку матінку, — сказав Хаул, даючи Софі знак підійти ближче. Оскільки Софі почувала те саме, що й Майкл, Хаулові довелося і їй люто помахати рукою.

— Дуже рада. Дуже приємно, — промовила пані Пентстеммон, простягаючи Софі золоту мітенку.

Софі не була впевнена, чи пані Пентстеммон очікувала, що Софі, як і Хаул, теж поцілує їй руку, але вона однаково не змогла б змусити себе це зробити. Натомість Софі просто поклала на мітенку свою руку. На дотик рука під мітенкою здавалася старим і холодним кігтем. Відчувши цей холод, Софі здивувалася, що пані Пентстеммон взагалі ще жива.

— Вибачте, що не встаю, пані Пендрагон, — сказала пані Пентстеммон. — Здоров’я вже не те. Саме це й змусило мене три роки тому облишити навчання учнів. Сідайте, прошу вас, обоє.

Намагаючись не тремтіти від нервового напруження, Софі велично всілася в оздоблене вишивкою крісло навпроти пані Пентстеммон, спершись на свій ціпок, як вона сподівалася, не менш граційно.

Хаул невимушено розсівся у кріслі поруч. По ньому було видно, що він почуває себе тут як вдома, отож Софі йому навіть позаздрила.

— Мені вісімдесят шість, — оголосила пані Пентстеммон. — А вам, моя люба пані Пендрагон?

— Дев’яносто, — Софі назвала перше велике число, яке їй спало на думку.

— Так багато? — вражено мовила пані Пентстеммон, і в її голосі почулася легенька і надзвичайно велична заздрість. — Що ж, вам пощастило — зберегти таку жвавість…

— О так, вона настільки жвава, — погодився Хаул, — що часами її просто неможливо зупинити…

Пані Пентстеммон нагородила його таким поглядом, що Софі відразу зрозуміла: у ролі вчительки вона не менш люта, ніж міс Ангоріан.

— Я розмовляю з вашою матір’ю, — промовила вона. — Наважуся припустити, що вона пишається вами не менше, ніж я. Ми — дві літні дами, що доклали рук до вашого виховання. Ви, так би мовити, — наш спільний витвір.

— То ви вважаєте, що я нічогісінько не зробив, щоби стати таким, яким я є? — уточнив Хаул. — Що