Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

— О боги! — вигукнув Хаул. Він розсміявся і змушений був прикусити губу. — Майкле, це ж зовсім не те заклинання, яке я тобі залишив. Де ти його знайшов?

— На столі, — знічено відповів Майкл. — У тій купі, яку Софі згребла біля черепа. Там не було жодних інших нових заклинань, тож я подумав…

Хаул підхопився і почав ритися в купі на столі.

— Софі завдає нового удару, — сказав він, розгрібаючи купу наліво і направо. — А мені слід було здогадатися! Ні, потрібного заклинання тут немає… — Він замислено побарабанив пальцями по бурому блискучому тімені черепа. — Твоя робота, друже? Підозрюю, що ти звідти. Впевнений, що й гітара теж. Гм… Софі, дорога…

— Що? — мовила Софі.

— Невгамовна стара дурепа, норовлива Софі, — сказав Хаул. — Чи правильно я припускаю, що ви повертали ручку на дверях чорним донизу і потикали туди свого довгого носа?

— Тільки палець, — з гідністю відповіла Софі.

— Проте двері ви відчиняли, — сказав Хаул, — і те, що Майкл сприйняв за заклинання, напевно, влетіло сюди саме тієї миті. Невже нікому з вас не спало на думку, що воно зовсім не схоже на звичайне заклинання?

— Заклинання часто дивно виглядають, — зауважив Майкл. — Ну, нехай… Але що це?

Хаул коротко реготнув.

— Про що тут говориться? Другу строфу напишіть самі. О Господи! — І він кинувся нагору. — Зараз я вам щось покажу! — крикнув він, затупотівши сходами.

— Думаю, вчора на трясовинах ми тільки змарнували час, — сказала Софі. Майкл похмуро кивнув. Софі бачила, що він почуває себе дуже по-дурному.

— Це я винна, — додала вона. — Я відчиняла двері.

— А що там було? — з цікавістю запитав Майкл.

Але тут Хаул збіг зі сходів.

— Щось я не знайшов тої книги, — пробурчав він. Тепер вигляд у нього був засмучений. — Майкле, мені не причулося, що ви із Софі ходили кудись ловити падаючу зірку?

— Так. Тільки та падаюча зірка до смерті перелякалася, упала у воду і потонула, — відповів Майкл.

— Хвала небесам! — видихнув Хаул.

— Це було дуже сумно, — зазначила Софі.

— Сумно, так? — здійнявся Хаул, ще більше засмутившись. — Це була ваша ідея, правда? Ще б пак! Так і бачу, як ви скачете з купини на купину, під’юджуючи Майкла! Дозвольте сказати, що Майкл ніколи в житті не робив більшої дурості! Якби йому вдалося впіймати зірку, це було би більш ніж сумно! А ви…

Кальцифер у вогнищі сонно заіскрився.

— Через що весь цей гармидер? — роздратовано запитав він. — Ти ж і сам був упіймав колись зірку, хіба ні?

— Так, і я… — почав було Хаул, переводячи зелений скляний погляд на Кальцифера. Але раптом він схаменувся — чи, радше, узяв себе в руки — і повернувся до Майкла:

— Майкле, дай слово, що більше ніколи не ловитимеш зірку.

— Слово честі, — охоче погодився Майкл. — Але що це, якщо не заклинання?

Хаул подивився на сірий папірець, що його він досі тримав у руці.

— Це називається «Пісня». Думаю, що саме так воно і є. Тільки тут не все, а решту я не можу пригадати. — Він завмер і задумався, немов йому сяйнула нова важлива думка, і це його занепокоїло. — Думаю, друга строфа важлива, — мовив він. — Краще взяти і подивитися… Хаул підійшов до дверей і повернув ручку чорним донизу. Тут він знову завмер і озирнувся на Майкла та Софі, які, звісно, витріщалися на ручку.

— Ну, добре, — сказав Хаул. — Софі однаково пробереться сюди, як тільки я спущу її з очей, а щодо Майкла це було б нечесно. Ану, ходіть зі мною. Обоє. Так я принаймні матиму вас на оці.

Він відкрив двері в ніщо і ввійшов туди. Майкл кинувся за ним — так поспішно, що спіткнувся об табуретку. Софі теж підхопилася — так швидко, що пакунки зсипалися з її колін на підлогу перед вогнищем.

— Гляди, щоб на них ані іскорки не потрапило! — на ходу наказала вона Кальциферу.

— Якщо пообіцяєш розповісти мені, що там, — відповів Кальцифер. — До речі, я тобі натякнув.

— Та невже? — Софі так поспішала, що не надала цьому жодного значення.

Розділ одинадцятий,

у якому Хаул вирушає в дивовижну країну в пошуках заклинання

Як виявилося, ніщо за порогом було десь лише із дюйм завтовшки. За ним крізь сірий мрячний вечір пролягала бетонна доріжка до садової хвіртки. Біля хвіртки чекали Хаул і Майкл. Далі була гладенька дорога, дуже тверда на вигляд, з рядами будинків по обидва боки. Софі, тремтячи від мряки, озирнулася подивитися, звідки вона прийшла, і побачила, що Мандрівний Замок перетворився на будинок із жовтої цегли з великими вікнами. Як і решта тутешніх будинків, він був квадратний і новий, з парадними дверима з матового скла. Ніде на вулиці нікого не було. Можливо, причиною була мжичка, але Софі здалося, що насправді, хоча тут і було досить багато будинків, вони перебували десь на самому краю містечка.

— Якщо ви вже задовольнили свою цікавість, то ходіть! — гукнув її Хаул.

Його сіро-червоний костюм просякнув вологою. Він помахував зв’язкою дивного вигляду ключів, більшість із яких були жовтими і пласкими — мабуть, від жовтих будинків. Коли Софі підійшла до хвіртки, постать Хаула розмилася, так ніби мжичка навколо нього раптом перетворилася на туман. Коли його обриси знову стали чіткими, він далі був у сіро-червоному костюмі, тільки зовсім іншого покрою. Зникли хвости на рукавах, усе вбрання стало якимось мішкуватим і поношеним та пошарпаним на вигляд.

Майклова куртка перетворилася на щось стьобане довжиною ледве до пояса. Майкл підняв ногу, взуту в полотняну туфлю, і здивовано оглянув тісні сині штани, що обтягали його стегна.

— Ледве можу зігнути коліно, — поскаржився він.

— Звикнеш, — запевнив його Хаул. — Ходімо, Софі.

На подив Софі, Хаул повів їх доріжкою назад до жовтого будинку. На спині його мішкуватої куртки вона помітила загадкові слова: «ВАЛЛІЙСЬКЕ РЕГБІ». Майкл ішов за Хаулом, насилу переставляючи ноги у своїх нових тісних штанах.

Софі опустила очі і побачила, що сукня над шишкуватими черевиками піднялася до середини її худих литок. Більше в її вбранні нічого не змінилося.

Хаул відімкнув двері матового скла одним зі своїх ключів. Біля дверей на ланцюжку висіла дерев’яна табличка. «Рівенделл», — прочитала Софі, і Хаул уштовхнув її в охайну світлу вітальню.

У будинку явно хтось був. З-за найближчих дверей долинали гучні голоси. Коли Хаул відчинив ці двері, Софі зрозуміла, що голоси походять з яскравих чарівних картинок, що рухалися на передній стінці великої квадратної скрині.

— Хауелл! — вигукнула жінка, яка сиділа у кімнаті з в’язанням у руках.

Вона з дещо роздратованим виразом обличчя відклала в’язання, але не встигла піднятися, як маленька дівчинка, яка дуже уважно, поклавши підборіддя на руки, роздивлялася чарівні картинки, підхопилася і кинулася до Хаула.