Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

І двері, немов чарівні — а це, мабуть, так і було, — самі собою відчинилися, і з’явився паж, щоби провести Софі до виходу. Софі була страшенно рада нарешті піти, бо вона вже просто згорала від зніяковіння. Поки двері не зачинилися, вона озирнулася, щоб іще раз глянути на випростану негнучку постать пані Пентстеммон, і замислилася, чи тій вдалося б так само засмутити її, якби вона, Софі, й справді була старенькою матінкою Хаула? Софі схилялася до думки, що так.

— Знімаю капелюха перед Хаулом, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Коли вона була його вчителькою, йому вдавалося витримувати її довше, ніж день!

— Мадам? — перепитав паж, вирішивши, що Софі звертається до нього.

— Я сказала — йдіть по сходах повільніше, бо я за вами не встигаю, — пояснила йому Софі. Коліна в неї підгиналися. — Ви, хлопчиська, завжди страшенно поспішаєте, — пробурчала вона.

Паж повільно і запобігливо провів її вниз блискучими сходами. Уже на півдорозі Софі достатньо абстрагувалася від впливу особистості пані Пентстеммон, щоб могти замислитися над деякими її висловлюваннями. Зокрема, та сказала, що Софі — чаклунка. Як не дивно, Софі погодилася з цим без найменшого внутрішнього спротиву. «Що ж, це пояснює популярність деяких капелюшків, — подумала Софі. — Це пояснює графа Як-Там-Його, з яким втекла Джейн Фер’є. Можливо, це пояснює і ревнощі Відьми Пустирищ». Здавалося, ніби Софі знає про це вже давно. Просто раніше вона вважала, що старшій з трьох сестер не годиться мати магічні здібності. Летті набагато краще зналася на таких речах.

Тут вона згадала сіро-червоний костюм — і мало не впала зі сходів від страху. Це ж вона сама наклала на нього приворот. У цю мить вона так і чула, як бурмоче до костюма: «Пошитий навмисне, щоби приваблювати дівчат». Так і сталося. Саме цей костюм і приворожив Летті тоді в саду. А вчора, хоч і замаскований, він, мабуть, справив свій вплив на міс Ангоріан.

«Ой лишенько! — вжахнулася Софі. — То я взяла і власними руками подвоїла кількість розбитих сердець! Отже, тепер я мушу якось видобути Хаула з цього вбрання!»

Сам же Хаул — красень у сіро-червоному костюмі — чекав на неї у прохолодному чорно-білому холі. Вони стояли разом із Майклом. Побачивши, як Софі насилу спускається сходами вслід за пажем, Майкл стривожено штурхнув Хаула. Хаул виглядав посмутнілим.

— Щось у вас дуже виснажений вигляд, — зауважив він. — Думаю, вам краще буде дарувати собі візит до короля. Піду сам, вибачуся за вас і заодно очорню власне ім’я. Скажу, що вам стало зле через мою негідну поведінку. Судячи з вашого вигляду, це цілком може бути правдою.

Софі нітрохи не прагнула зустрітися з королем. Але вона подумала про те, що сказав Кальцифер. Якщо король накаже Хаулові вирушити на Пустирища і Відьма його схопить, Софі втратить шанс знову стати юною.

Вона захитала головою.

— Після пані Пентстеммон, — сказала вона, — король Інгарії видасться мені цілком пересічною особою.

Розділ тринадцятий,

у якому Софі очорнює ім’я Хаула

Коли вони дісталися до палацу, Софі знову стало геть недобре. Сяйво численних золотих куполів її сліпило. До парадного входу вели довжелезні сходи, на яких через кожні шість сходинок стояли солдати в яскраво-червоних мундирах. «Бідні хлопчики, вони ж на такій спеці, напевно, мало не мліють», — думала Софі. Вона підіймалася сходами, насилу переставляючи ноги, до того ж їй бракувало повітря і паморочилося у голові. Нагорі, на самому вершечку сходів, настала черга безконечних дверей під арками, холів, коридорів та довгих анфілад залів. Врешті-решт Софі довелося визнати, що, йдучи, вона збилася з ліку. Біля кожних дверей розкішно вбраний лакей у білих рукавичках — якимось чудом, незважаючи на спеку, ідеально білих! — випитував у гостей, хто вони та в якій справі прибули, а тоді вів до наступного лакея біля наступних дверей.

— Пані Пендрагон — на аудієнцію до Його Величності! — котилися залами голоси лакеїв.

Приблизно на півдорозі Хаула ґречно відвели набік і попросили тут трохи почекати. Одначе Софі та Майкла і далі передавали з рук у руки. Їх провели на наступний поверх, де розкішні лакеї красувалися вже не в червоних, а в блакитних лівреях, і передавали далі й далі, аж доки вони не опинилися у приймальні, облицьованій деревом ста різних відтінків. Тут Майкла попросили почекати. Софі, яка на той час уже не була впевнена, чи їй часом не сниться якийсь чудернацький сон, провели у великі стулчасті двері — і лункий голос сповістив:

— Ваша Величносте, пані Пендрагон прибула на аудієнцію!

І тут Софі побачила короля. Він сидів не на троні, а на досить-таки звичайному кріслі, тільки ледь-ледь оздобленому сусальним золотом, майже посередині великої кімнати, й одягнений був куди скромніше, ніж його лакеї. Король був зовсім сам, ніби якась зовсім звичайна людина. Щоправда, сидів він по-королівському, виставивши вперед одну ногу, і був на свій лад досить вродливим — принаймні як на повнуватого чоловіка з неуважним поглядом, — але Софі він здався досить молодим і трішечки занадто гордим тим, що він король. Як на її смак, із таким обличчям треба було б бути менш самовпевненим.

— Отже, яка особлива причина привела до мене матінку чарівника Хаула? — запитав король.

І тут Софі раптом заціпеніла від усвідомлення, що стоїть перед королем. У якомусь запамороченні їй подумалося, що ось цей чоловік, котрий сидить перед нею, і та величезна і неймовірно важлива штука, котру називають королівською владою, — це насправді дві різні речі, які лише за дивним збігом обставин опинилися в одному кріслі. Крім того, вона з’ясувала, що раптом забула всі ті делікатні, обережні й стримані міркування, які Хаул звелів їй викласти королю, — усі до останнього слівця. Але щось таки треба було сказати.

— Він послав мене до вас сказати, що не буде шукати вашого брата, Ваша Величносте, — промовила Софі.

Вона дивилася на короля. Король дивився на неї. Це була катастрофа.

— Ви впевнені? — перепитав король. — Коли я розмовляв про це із самим чарівником, він висловив згоду.

Єдине, що ще залишилося у голові Софі від Хаулових повчань, — це те, що вона прийшла до короля, аби очорнити ім’я Хаула. Тому вона пояснила:

— Він збрехав. Він не хотів вас сердити. Він вислизач, Ваша Величносте, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— І він сподівається вислизнути від пошуків мого брата Джастіна, — додав король. — Розумію. Чому б вам не сісти — адже ви, наскільки я бачу, вже у поважних літах. Я хочу, щоби ви виклали мені міркування чарівника.

Досить далеко від короля стояло ще одне просте крісло. Софі, відчуваючи хрускіт в кістках, сіла в