Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

Першому дісталось дном пательні, і він дав сторчака. Другий спробував було її клацнути зубами, але відволікся на малолюдків, що повилазили з-під кожної його лапи. Важко кусатись, коли всі чотири лапи роз’їжджаються навсібіч, а на голову вилазять малолюдки… яке там кусання на думці! 

Нак Мак Фіґлі не терплять гончаків. 

Тіфані придивилась до білого коня. Він теж справжній, як їй здалось. Верхи сидів хлопець. 

— Ти хто? — спитав він. 

Але з його вуст це прозвучало наче: 

— Що ти таке? 

— А ти хто? — запитала Тіфані, відгортаючи волосся з лоба. Це найкраще, на що вона спромоглась. 

— Це мій ліс, — сказав хлопець. — Наказую тобі мене слухатись! 

Тіфані придивилася до нього уважніше. Тьмяне, наче вже своє відсвітило, світло Дивокраю не давало добре розгледіти хлопця, але що більше вона придивлялася, то більше впевнювалась у своїй здогадці. 

— Ти Роланд, чи не так? — спитала вона. 

— Не смій так до мене звертатись! 

— Так, це ти. Син Барона! 

— Наказую тобі замовкнути! 

Вираз його обличчя змінився — він зморщився і порум’янів, наче от‑от розреветься і щосили стримується. Він замахнувся батогом… 

І батіг ледь чутно цвьохнув. Тіфані глянула додолу. Нак Мак Фіґлі з’юрмились під конем і повилазили один одному на плечі, щоб перерізати попругу у сідлі. 

Тіфані зробила жест рукою: 

— Стій! — крикнула вона командним тоном. — Поворухнешся — і впадеш з коня! 

— Ти мене зачарувала? Ти відьма? — хлопець кинув батіг додолу і витяг з-за пояса довгий кинджал. — Смерть відьмі! 

Він пришпорив коня, і світ сповільнився, розтягнувши момент і наче коментуючи «ай-яй-яй»: хлопець, все ще тримаючи кинджал, звалився з коня і приземлився сторчма у сніг. 

Тіфані вже знала, що буде далі. З-за дерев пролунав голос Пограба: 

— Ото ти попався, хлопче! Хапайте його! 

— Ні! — верескнула Тіфані. — Не руште його! 

Хлопець відсахнувся, витріщившись з переляку на Тіфані. 

— Я тебе знаю, — почала вона. — Ти Роланд. Ти Баронів син. Кажуть, що ти загинув у лісі… 

— Мовчи! Про це не можна говорити! 

— А це чому? 

— Бо зле буде! 

— І так уже зле, — сказала Тіфані. — Послухай, я тут, щоб врятувати мого… 

Та хлопець зіп’явся на ноги і чкурнув у ліс. Він озирнувся і закричав: 

— Дай мені спокій! 

Тіфані побігла було за ним, перестрибуючи вкриті снігом колоди, але він усе віддалявся та віддалявся, шмигаючи від одного дерева до іншого. А тоді він спинився і озирнувся. 

Тіфані підбігла до нього і сказала: 

— Я знаю, як тебе звідти витягти… 

…і пустилась у танок. 

Вона тримала за руку папугу, чи, принаймні, когось із папужою головою. 

Ноги самі виписували ідеальні кроки. Вона кружляла, тримаючись за руки з тепер уже павичем, чи принаймні з кимось із павичевою головою. Вона визирнула з-за його плеча і побачила, що вже не в лісі, а в якійсь кімнаті, ні, залі, повній людей — і всі танцюють. 

«Ох, — подумала вона. — Ще один сон. Яка ж я розтелепа…» 

Музика лунала дивна. В ній був ритм, але він був нечіткий і чудний, наче музики вперше взяли інструменти до рук, пірнули у воду і грали ноти задом наперед. Танцюристи були в масках, принаймні вона сподівалася, що то маски. Вона спіймала себе на думці, що теж дивиться крізь прорізи для очей, на ній теж маска і довга блискуча сукня. 

«ОК, — подумала вона розважливо. — Я натрапила на дрімку і опинилася тут. Уві сні. Але це не мій сон. Дрімка ліпить марево з усього, що знайде в голові, але я ніколи не мріяла про…» 

— До ре мі мі ре до? — спитав павич. Голос його лився, як музика. Це був майже голос, однак не зовсім. 

— Так, — сказала Тіфані. — Чудово. 

— Со? 

— Так, до ре мі ре до? 

Здається, подіяло. Павичеголовий танцюрист вклонився і сумно мовив: 

— Ку ку соль, — і пішов собі геть. 

«Десь тут є дрімка, — промовила Тіфані сама до себе. — І дуже вправна. Це солодкий сон». 

Та і в ньому були невеличкі неполадки. В кімнаті були сотні людей, але ті вдалині, хоч і рухалися доволі природно, були, як і дерева, — всього лиш кольоровою плямою. Однак, щоб зауважити це, слід було добре придивитися. 

«Перший Погляд», — подумала Тіфані. 

Повз неї минало безліч пар у лискучому вбранні і масках — так, наче вона просто одна з гостей. Ті, хто не йшли танцювати, прямували до довгих столів, що гнулися від усіляких наїдків. 

Такі страви Тіфані бачила лиш на малюнках. На фермі, звісно, ніхто не голодував, але навіть коли їжі було більше, ніж вдосталь — на Вепроніч чи по жнивах, такого в них не було ніколи. 

Їжа на фермі була переважно всіх відтінків білого та брунатного. Ніколи в них не було нічого рожевого чи блакитного і, тим паче, — їжа ніколи не тремтіла і не тряслась. 

Тут було щось на паличках, щось осяйне і блискуче в півмисках. Все було якесь вигадливе: прикрашене кремом, шоколадними крихтами і незліченними кольоровими кульками. Все було вимішане, глазуроване чи закручене. На їжу це не було схоже. Такий вигляд, мабуть, має їжа, коли ти себе добре поводив, умер і потрапив у рай. 

Це їжа не просто для того, щоб насититися, а щоб ще й похизуватись. Її виклали на купи зелені і декорували велетенськими квітковими композиціями. Прозорі фігури різних форм височіли, наче мильні камені, посеред їстівного пейзажу. Тіфані простягла руку і торкнулася до блискучого півника. Він був вирізьблений з льоду — аж змокріли пучки пальців. Постатей було багато різних: огрядний веселун, таця крижаних фруктів, лебідь… 

На мить Тіфані піддалася спокусі. Вона так давно не мала й риски в роті. Та ця їжа — зовсім не їстівна. Це надто очевидно. Це приманка. Аж чутно, як вона промовляє: 

— Привіт, дорогенька! З’їж-но мене! 

«Я починаю розуміти, що до чого в цьому світі, — подумала Тіфані. — Як добре, що дрімки не скумекали покласти сиру…» 

…і тут з’явився сир. Так, наче він там завжди й був. 

В «Альманаку» вона бачила чимало різних видів сиру. Вона зналася на сирі і їй завжди було цікаво, як смакують ті незнані види. 

Так багато сирів із загадковими назвами, як‑от тремтливий мамкабер, пахучий форкор, старий гавкавда, червонявий риблошмяк і, звісно ж, легендарний підстілтон з блакитною цвіллю, який слід прицвяхувати до столу, щоб на інші сири не кидався! 

«Маленький шматочок не зашкодить, авжеж… Скуштувати — це ж зовсім не те саме, що з’їсти, правда ж? Все ж під контролем. Я ж бачу цей сон наскрізь. Ну що може трапитися страшного?» 

«Сир… ну хто може встояти перед сиром!» 

«Звісно, що дрімка виклала сюди сир, як тільки я подумала про нього…» 

Тіфані вже взяла в руки ніж для сиру. Вона й сама не знає, як так сталося. 

Холодна краплина впала їй на руку. І вона глянула на найближчу крижану скульптуру. 

Пастушка у сукні з опуклими клинами і великому капелюсі. Тіфані була певна, що раніше це був лебідь. 

До неї повернулася лють. Її мало не ошукали! Вона пильно подивилася до ножа для сиру і наказала: 

— Обернись на меч. 

Врешті-решт, дрімка ж втілює її думки, але що думати, вирішує Тіфані. Вона ж справжня. І якась частина її наяву. 

Щось клацнуло. 

— Поправка, — сказала Тіфані. — Обернись на трохи легший меч. 

І тепер вона мала меч, який могла втримати в руках.