Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

Всі як один Нак Мак Фіґлі покидали шабелини і позатуляли долонями вуха. Вільям приклав мишицю до уст, притупнув ногою раз чи двічі і заграв — акурат тоді, коли пси намірилися стрибнути на Тіфані. І тоді все сталося нараз. Тіфані зацокотіла зубами, тобто зуби зацокотіли самі. Сковорідка завібрувала і впала додолу. Собацюра, що хотів було на неї плигнути, беркицьнув назадгузь, а очі його розбіглись у різні боки. 

Гончакам не було діла до малолюдків. Пси вили. Ганялись за своїми хвостами. Перекидались по снігу. Спотикались і буцались. Зграя безжальних захеканих убивць обернулась на купку нещасних тварин, що крутились, вертілись і намагались виплигнути з власних шкур. 

Сніг розтав довкола Вільяма. Щоки його розчервонілися від напруги. Все навколо парувало. 

Нарешті він вийняв рурку з рота. Гончаки, що борюкалися в болоті, попіднімали голови. А тоді всі як один підібгали хвости і повтікали чимдуж. 

— Ну що ж, теперка вони знают, що ми ту, — сказав Пограб, втираючи сльози. 

— Со се буво? — спитала Тіфані, перевіряючи, чи всі зуби на місці. 

— Мелодія болю, — пояснив Пограбуйко. — Ти її не чуїш, бо то є дуже високі звуки, а песики чуют. І гулова їх від того болит. А тепер час рушати, а то вона ще когось пришле. 

— Королева їх прислала? Але ж вони наче з нічного жахіття явились! — вигукнула Тіфані. 

— Ая, — сказав Пограбуйко. — Вони звідти і є. 

Тіфані глянула на Вільяма-співця. Він незворушно міняв рурки в мишиці. Він їй підморгнув. 

— Нак Мак Фіґлі дуже сер-р-рйозно ставляться до музики, — додав він. А тоді він кивком вказав на сніг. 

Коло самих ніг Тіфані лежав жовтий цукровий ведмедик, стовідсотково хімічний. 

Сніг довкола Тіфані танув. 

Двоє малолюдків завиграшки підняли Тіфані і понесли засніженим полем. Позаду вервечкою тяглися фіґлі. 

Сонця не було. Навіть у найпохмуріший день можна розгледіти, де має бути сонце на небі. А тут — нічого. І ще тут було щось таке дивне, що Тіфані ніяк не могла осмислити й описати. Тут було наче не по-справжньому. Вона не могла пояснити це відчуття, але щось не так із обрієм. Здавалося, що він так близько, що от‑от торкнешся до нього рукою, химерно так. 

І все якесь… незавершене. От візьмімо дерева в тому лісі попереду. «Дерево як дерево, — думала вона. — Зблизька чи здалека — дерево та й годі. Кора, гілля, коріння. І, навіть якщо дерево цяткою видніється здалеку, то ти і так знаєш, що воно там». 

Тут усе не так. Тут, здавалося, це і є цятки, а коріння і пагони виростають, коли наближаєшся. Наче ті цятки собі думають: 

— Увага! Хтось іде! Прикидаємося справжніми деревами! 

Це наче бути всередині картини, автор якої не особливо пильнував за достовірністю зображення предметів на другому плані, натомість швиденько домальовував ті місця, на які падає погляд. Повітря було холодне і застояне, ніби у старому погребі. Все потьмяніло, коли вони наблизилися до лісу. Поміж дерев він віддавав синювато-моторошним. 

«Пташок нема», — подумала Тіфані. 

— Стійте! — гукнула вона. 

Малолюдки поставили її на землю. Пограб зауважив: 

— Не тре ту вештатисі. Треба йти! 

Тіфані витягла з кишені ропуха. Той заморгав від сліпучого снігу. 

— О, курди бальони! — пробубнів ропух. — То недобре. Я маю бути в сплячці. 

— Чому тут усе таке… дивне? 

— То питання не до мене, — відповів ропух. — Я бачу сніг, я бачу кригу, я чую, що замерзну і помру. Я прислухаюся до моєї внутрішньої ропухи. 

— Та не так уже й холодно! 

— А мені… холодно, — ропух заплющив очі. Тіфані зітхнула і посадила його назад до кишені. 

— Я тобі зара розкажу, де ми є, — сказав Пограбуйко, скануючи місцевість. — Ти знаєш тих маленьких гидких істоток, шо впиваються вівці в шкіру і ссут кров, а тоді самі відпадают? От цей во світ такий самий, як вони. 

— Як кліщ? Паразит такий? Кровопивця? 

— Ая, він. Він собі снує довкола, поки не найде слабе місце, на яке б ніхто не подумав, і відчиняє браму. Крулева шле своїх посіпаків. Аби ті грабували світ. Ну там, комори спустошити, худібку поцупити… 

— Але ми кулись любили красти куровки, — перервав Дурноверхий Вулі. 

— Вулі, — сказав Пограб, недвозначно зиркаючи на шабелину, — памітаєш, я тобі казав, аби ти хоч іноді думав троха перед тим, як роззявити того свого діравого шлапака, що в тебе замість писка? 

— Було таке. 

— Ото треба було думати. 

Пограб повернувся до Тіфані і несміливо глянув на неї: 

— Ая, ми були найліпші з найліпших Крулевиних посіпак, — сказав він. — Люди навіт полювати не ходили, так сі нас бояли. А їй всьо було мало. Вона хтіла ше і ше. Ми їй казали, шо то є неґречно — красти останнього пацика в старої панюсі, чи там відбирати востатнє в голодних. Фіґлям но тілько дай вкрасти золоте горнє в богача, а от брати горнє, де старий тримає свої вставні зюби — то вже красно дякую, то є встид і сором. Нак Мак Фіґлі любят битисі і грабувати, то в них не відбереш, але хто б то бивсі і оббирав бідаків? 

Тіфані стояла край тінистого лісу і слухала розповідь про маленький світ, де ніщо не росте, не сяє сонце і де все, що є, взяте деінде. Це світ, що бере, але взамін віддає лиш страх. Він нападав: люди не висовувалися з ліжок, коли поночі чули дивні звуки, бо знали, що спробуй-но дати відсіч, і Королева вторгнеться в їхні сни. 

Тіфані не зовсім розуміла, як вона це робить, але розуміла, що це вона насилає гончаків і вершників без голови. Сни були… майже реальними. Королева могла зробити сни… ще реальнішими. Робиш крок назустріч і розчиняєшся в них. А як не встигнеш прокинутись, поки чудовиська запопадуть… 

Посіпаки Королеви відбирали не лише їжу. Іноді вони викрадали й людей… 

— Наприклад, дударів, — сказав Вільям-співець. — Розумієш, казкові істоти не вміють грати. Вона викрадала тих, хто вмів грати. 

— І дітей вона теж краде, — додала Тіфані. 

— Ая. Твій малий — не перший, — підтвердив Пограбуйко. — Ту ніхто не смієсі і не бависі, як бачите. Вона думає, що діти тому зарадят. 

— Стара келда сказала, що Королева не завдасть шкоди малому, — сказала Тіфані. — Правда ж? 

Нак Мак Фіґлі не вміють нічого приховувати, вони — як розгорнута книжка. Книжка з малюнками про Песика-Плямчика і Червоний М’ячик, тексту там небагато — одне-два короткі речення на сторінку. В них усе було написано на обличчі і от зараз теж: 

— Абодайго, хоч би вона не питаласі про то, шо ми не хочемо розповідати… 

— Правда чи ні? — повторила запитання Тіфані. 

— Ая, — відповів Пограб поволі. — Вона тобі не збрехала. Крулева намагаєсі бути доброю, але вона не знає як. Вона ж ельф. До людей їм діла нема. 

— А що буде, якщо ми його не повернемо назад? 

І знову на обличчях фіґлів було написано «ну навіщо ці питання, га». 

— Повторюю питання… — сказала Тіфані. 

— Наважуся пр-р-рипустити, що вона його відпустить, — відповів Вільям. — І він буде все ще малям. Тут же ніщо не р-р-росте. Ніхто не дор-р-рослішає. 

— То він у безпеці? 

Пограбуйкові слова застрягли в горлі, а те, на що він спромігся, було схоже на «ая», що бореться із мозком, який натомість хотів би сказати «ні». 

— Ану швидко кажіть, що ви приховуєте! —