Вільні малолюдці - Террі Пратчетт
В поле зору їй потрапила Витівка по той бік зали. Вона загрозливо посміхалася.
— Що тут відбувається, Пограбе? — спитала Тіфані, ретельно добираючи слова.
— Ая, то… такі закони клану, — відповів спантеличений фіґель. — Ти — нова келда, і ми, е-е-е, маємо тебе спитати, попри те, що ми собі думаємо, маємо тебе спитати е-е-е… — І на цьому він відступив убік.
— Стривай, я не розумію, — сказала Тіфані.
— Дивись, як ми файно сі вмили, — підказав Пограбуйко. — Хлопці декотрі навит викупалися в росі, хоч то тілько травень надворі! А Великий Ян вмив си під пахвами — вперше в житті, попрошу зауважити! А Дурноверхий Вулі назбирав тобі файний букіт квітів…
Дурноверхий Вулі виступив уперед, ковтнув нервово слину і підкинув вищезгаданий букет угору. То, мабуть, колись були гарні квіти, але зрозуміти, що то за одні і як вони опинилися в тому оберемку, було доволі непросто. Стебла, листочки і пелюстки сторчма стирчали навсібіч.
— Яка краса, — сказала Тіфані, сьорбаючи чай.
— Файно, файно, — відповів Пограбуйко, витираючи піт з лоба. — То, може, б ти сказала нам, з ким сі хочеш… е-е-е… хочеш…
— Вони хочуть знати, хто твій обранець, — голосно мовила Витівка. — Такий закон. Ти маєш обрати або зректися. Обирай чоловіка і дату весілля.
— Ая, — підтвердив Пограбуйко, не дивлячись Тіфані у вічі.
Тіфані міцно тримала горня, але тільки тому, що вона заціпеніла і не могла поворухнутися. О, ні! Це не може бути насправді! Не може… Він не може… Ми не можемо… Вони навіть не… Та це смішно! Треба тікати!
Та вона знала, що з потемок за нею пильно стежать сотні схвильованих маленьких людців. Задні Думки підказували їй, що рішення буде доленосне. «Вони за тобою пильнують. Витівка чекає, що ж ти намудруєш». Ну ж бо, не варто вороже ставитись до дівчини, яка нижча від тебе на чотири фути. Та воно якось само.
— О, це застало мене зненацька, — сказала вона, намагаючись вичавити із себе якусь подобу усмішки. — Така честь!
— Ая, ая, — підтакнув Пограбуйко, втупившись у підлогу.
— До того ж вас так багато, що годі й обрати когось одного, — вела далі Тіфані, все ще усміхаючись. А Задні Думки бриніли на фоні: «Його така перспектива теж не тішить!».
— Ая, тєжко, — погодився Пограб.
— Мені треба подихати свіжим повітрям і поміркувати, — сказала Тіфані, не перестаючи усміхатися, аж поки не видряпалася нагору.
Вона лягла долічерева і причаїлася поміж первоцвітів:
— Ропуше! — гукнула вона.
Ропух тут же приплигав, щось собі пожовуючи:
— Га?
— Вони хочуть видати мене заміж!
— Угу… ага… м-м-м…?
— Що ти їсиш?
Ропух дожував і відповів:
— Дуже сухореброго слимака.
— Ти чув, вони хочуть мене видати заміж!
— І?
— І? Ну та поворуши тими своїми жаб’ячими мізками!
— Ага, ну так, ріст — то проблема, — сказав ропух. — На перший погляд, може здатися, що то не біда, але коли між вами така велика різниця в рості, то ті пару дюймів…
— Годі тих кпин! Я келда, не забувай!
— О, так, звісно! — відповів ропух. — Наскільки мені відомо, то такі правила. Нова келда має побратися із воїном, на свій вибір, має створити сім’ю і народити багато фіґликів. Відмовити — то немислима неповага!
— Я не вийду заміж за фіґля! Я не хочу мати сотню діток! Що мені робити?
— Щоб я, та й казав келді, що робити? На таке я не годен, — відказав ропух. — І ще — я не люблю, коли на мене кричать. Те, що я ропух, не означає, що в мене нема самоповаги!
І він поцибав геть у кущі.
Тіфані набрала повні груди повітря, приготувавшись заволати не своїм голосом, але вчасно стулила рота.
«Моя попередниця про це знала, — думала вона. — Отже… вона знала, що я дам собі раду. Це просто правило, і вони не знають, як бути. Хоч цього ніхто і не визнає, але таки ж ніхто не хоче мати за жінку таку височенну тичку, як я. Це просто правило».
«І його можна якось обійти. Має ж бути спосіб. Але я мушу назвати ім’я обранця і призначити дату весілля. Це обов’язково, так вони мені сказали».
Тіфані втупилась у кущі терену. «Ага», — подумала вона.
І пірнула в димовий отвір.
Малолюдки схвильовано, навіть перелякано, чекали її рішення, за всіляку ціну уникаючи її погляду.
— Я обираю тебе, Пограбе, — сказала Тіфані.
Обличчя Пограбуйка перекосило від жаху. Він ледь чутно пробурмотів:
— Абодайго!
— І це ж наречена призначає дату весілля? — спитала жваво Тіфані. — Правда ж?
— Ая, — проджеркотів Пограбуйко. — Така традиція, аякже.
— Тож я призначу, — Тіфані набрала повітря повні груди. — На краю світу є велика гранітна гора заввишки із цілу милю, — сказала вона. — І щороку крихітна пташинка прилітає і дзьобає ту гору. Того дня, коли з гори залишиться камінець завбільшки з піщинку, я вийду за тебе, Пограбуйку, заміж!
Паніка змінила жах на обличчі Пограба, але за мить він оговтався і заусміхався.
— Ая, ото ти файно придумала, — відповів він спроквола. — Нема чого спішитисі в такім важнім питанні.
— Згода, — відказала Тіфані.
— І буде час скласти файний список гостей, — не вгавав малолюдок.
— Аякже!
— І про сукєнку буде коли подбати! І відра квітів назбирати! — клопотався Пограб, веселіючи з кожним загнутим пальцем. — Та то роботи не початий край!
— Отож-то й воно! — погодилася Тіфані.
— Чи вам заціпило? Та вона ж відмовилася! — не витримала Витівка. — Та пташка ніколи не здзьобає…
— Вона погодилася! — заволав Пограб — Хлопці, ви чули? Ая? І дату призначила! Все по закону!
— Та то не біда, — сказав Дурноверхий Вулі, все ще простягаючи їй букет. — Скажіт, де та гора, і я вам кажу, що ми її сколупаємо набагато швидше, ніж та ціпочка…
— Ціпочка має колупати, а не ти! — верескнув Пограб з відчаю. — Ціпочка! Ясно тобі? Годі суперечок! Хто сі буде сперечав, тому дам копняка в дупу! Час вирушати по малого, відібрати й’го в Крулеви! — він вийняв шабелину і замахав нею над головою. — Хто зі мнов?!
Подіяло, здається. Нак Мак Фіґлі любили горлати і махати шабелинами. Сотні шабельок та сокирок, — і один букет квітів у кулаці Вулі — здійнялися в повітря, і бойовий клич Нак Мак Фіґлів пішов луною по всіх закапелках печери. Мить, за яку фіґель стартує з режиму «звичайний» до режиму «запеклий бій», така коротка, що її не виміряти навіть найменшим годинничком у світі.
Оскільки фіґлі — страшні ін‑ди-ві-дуа-ліс-ти за характером, то кожен хоче вигукувати щось своє. В тому галасі Тіфані вдалося розібрати лиш щось на кшталт:
— Ми покладемо життя, але не віддамо штанів!
— Шило на мило!
— Розбійники з великої дороги — то є ми!
— Тисячку на бочку!
— Зарубай собі на носі, тракане[7]!
…поступово голоси зливалися в один потужний рев, від якого стіни йшли ходуном:
— Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!
Суголосся стихло, курява здійнялася з даху, а тоді запала тиша.
— Ходімо! — вигукнув Пограбуйко.
Один за одним усі фіґлі позлазили додолу з балконів та галерей
