Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

Дурноверхий Вулі заговорив першим: 

— Та чимало всього, — сказав він. — Наприклад, те, що свинець закипає при… 

— Чим далі вглиб краю, тим повільніше тут йде час, — випалив Пограб. — Роки минають як дні. Не мине й декількох місяців, як твій малий набридне Крулеві. А тут, де час повільний і тєжкий, декілька місяців — то сама розумієш… Коли він вернесі у світ смертних, ти вже будеш бабця старенька, а може, тебе і не буде. Якби в тебе були дітиска, то ти їх попередь, шоб трималися подалі від малого заслиненого вар’ята, шо гоне пагорбами і просе цюців, бо то їхній вуйцьо Погіршай. Але і то не найгірше, нє. Якщо довго жити уві сні, то можна з’їхати з котушок: то вже не так легко прокинутисі і включитисі в нормальне життя… 

Тіфані витріщилася на нього, не вірячи власним вухам. 

— Таке вже тр-р-раплялося р-р-раніше, — сказав Вільям. 

— Я його поверну додому, — тихо мовила Тіфані. 

— В тому ми сі не сумніваємо, — відповів Пограб. — І ми з тобов: куди ти, туди й ми. Нак Мак Фіґлі ніц не бояться! 

Фіґлі радісно заволали, але синява курява поглинула радісний клич, принаймні, так здалось Тіфані. 

— Крім правників, — встиг втулити свої дві слові Дурноверхий Вулі, перш ніж Пограб затулив йому рота. 

Тіфані відшукала сліди копит і пішла вслід. 

Вона йшла і спостерігала, як дерева на очах стають усе справжнішими і справжнішими, а тоді вона озирнулась. 

Нак Мак Фіґлі йшли слід-у-слід за нею. Пограб підбадьорливо їй кивнув. Сліди її ніг обернулись на ямки в снігу, а довкола них поросла трава. 

Ці дерева діяли їй на нерви. Те, як усе довкола змінювалося, лякало її чи не більше, ніж усілякі чудовиська. Чудовисько можна вгатити сковорідкою, а ліс — ні. А їй так кортіло когось добряче гепнути… 

Тіфані спинилась і відгорнула сніг з коріння — на якусь мить там, під сподом, не було нічого, окрім сірості. На очах коріняки розростались і набували барви. А тоді все завмерло, наче так було завжди. 

Ось це лякало набагато сильніше, ніж гончаки. 

Гончаки — це просто собі чудовиська. Їх можна побороти. А ось це… аж моторошно… 

Тіфані вирішила копнути глибше і дати хід Заднім Думкам. Вона відчувала, як у ній проростає страх — шлунок обернувся на розпечено-червоний згусток, брови спітніли. Але це… нелогічно. Вона спостерігала за своїм страхом, а отже, якась частка її «я» не боялася. 

Проблема в тому, що ноги якраз належали до того лякливого «я». Тож треба пильнувати. 

І ось тут усе пішло коту під хвіст. Страх її здолав: вона у чужому світі, навколо чудовиська, за нею хвостиком плентається сотня маленьких блакитних злодіїв. І… чорні псиська. Вершник без голови. Чудовиська в річці. Вівці літають по полю. Голоси з-під ліжка… 

Її охопив жах. Але це б не була Тіфані, якби не кинулась йому назустріч із високо піднятою… сковорідкою. Треба пробратися крізь ліс, знайти Королеву, забрати брата і забратись звідси геть! Позаду почувся галас… 

Тіфані прокинулась… 

Снігу навкруги не було, натомість була біла постіль і побілена стеля її спальні. На мить вона завагалась, вдивляючись у стелю, а тоді зазирнула під ліжко. 

Там був тільки нічний горщик. Коли Тіфані відчинила дверцята лялькового будиночка, то не знайшла там нічого, окрім двох іграшкових солдатиків, плюшевого ведмедика і ляльки без голови. 

Стіни стояли на місці. Підлога, як завше, рипіла. Домашні капці не змінилися: такі ж старі, зручні і з рожевою обскубаною опушкою. 

Вона стояла посеред кімнати і тихенько промовила: 

— Є тут хто? 

У відповідь бекнула овечка. Та вона десь далеко, на пагорбах, і не могла її чути. 

Двері рипнули і відчинились, до кімнати прослизнув Щуроміх. Він терся їй об ноги і мурчав, як виляски грому, а тоді стрибнув на її ліжко і скрутився калачиком. 

Тіфані неквапно і замислено одяглась, сподіваючись, що кімната скористається нагодою і викине якийсь коник. 

Внизу мама готувала сніданок. Вона поралася коло мийки. 

Тіфані вихором пронеслася повз неї, до посудомийні, а звідти — до молочарні. Навкарачки проповзла по підлозі, зазираючи під мийку і шафки. 

— Можете виходити, чесно, — сказала вона. 

Анічичирк. У молочарні нікого, крім неї, не було. Вона любила залишатись тут наодинці. Це, так би мовити, її власний простір. Але не тепер. Тепер тут занадто порожньо, занадто чисто… 

Коли вона прибрела назад до кухні, мама все ще поралася коло мийки — мила начиння, а на столі вже парувала тарілка вівсянки для Тіфані. Стіл було накрито на одного. 

— Сьогодні я зіб’ю більше масла, — сказала Тіфані, сідаючи за стіл. — Молока ж так багато. 

Мама кивнула і поставила вимиту тарілку на сушку біля мийки. 

— Мамо, я провинилася, чи що? — спитала Тіфані. 

Мама заперечно кивнула. 

Тіфані зітхнула: 

— А тоді вона прокинулася. Це був всього лиш сон. 

Це чи не найгірше завершення історії. Все було як насправді. Вона пам’ятає, як пахне димом печера малолюдків і як той… як його звали?.. ага, так, Пограбуйко… як Пограбуйко хвилювався, коли розмовляв з нею. 

Так дивно, що Щуроміх лащився до неї. Він за першої ж нагоди біг до неї на ліжко, але вдень завжди тримався від неї осторонь. Як дивно… 

З камінної полиці почувся бренькіт. Порцелянова пастушка на Бабусиній полиці заходила ходуном. Тіфані завмерла з ложкою каші на півдорозі до рота і дивилась, як та зараз впаде, і таки так — фігурка ковзнула додолу і розбилася на друзки. 

Бренькіт не вгавав. Тепер деренчало в печі. Тіфані бачила, як дверцята тремтять на завісах. 

Тіфані глянула на маму — та й далі розставляла вимитий посуд на сушці. Але тарілку мама тримала не в руці… 

Дверцята пічки злетіли із завіс і ковзнули на підлогу. 

— Не їж вівсянку! 

Нак Мак Фіґлі — сотні малолюдків — увірвались до кухні і заповнили всю кімнату. 

Стіни затремтіли. Підлога хитнулась. І тепер біля мийки стояла навіть не людська істота, а… щось, і те щось від людини мало не більше, ніж імбирний чоловічок — сіре, як прокисле тісто, ворушке, і воно посунуло на Тіфані! 

Малолюдки закрутилися хурделицею і рушили йому назустріч. Тіфані глянула в очі того «чогось» — крихітні чорні цятки. І десь із самого її нутра вирвався крик. 

Ні задніх думок, ні передніх — тільки крик! Зірвавшись з губ, він заповнив собою увесь простір, зробився наче той чорний тунель, в який вона провалилася, під звуки, що лунали позад неї: 

— Чого витріщилася, га? Копняків захтіла, та? 

Тіфані розплющила очі. Вона лежала на вологій землі у засніженому похмурому лісі. Малолюдки за нею стривожено спостерігали, але дехто з них пильно вдивлявся у гущавину лісу. 

Там, поміж дерев, було… щось. Шматки чогось. Воно було сіре і висіло на гіллі, наче старе шмаття. 

Тіфані повернулась до Дурноверхого Вулі, що стояв позаду і схвильовано на неї дивився. 

— Це ж був сон, правда? — спитала вона. 

— Не зовсім, — відповів він. — І сон, і ява. 

Тіфані рвучко сіла, аж малолюдки відстрибнули. 

— Але там… щось було, а тоді ви всі повистрибували з печі! — сказала вона. — Ви мені приснились! Що це за істота була? 

Вільям-співець втупився в неї поглядом і збирався з думками. 

— Це була дрімка, — пояснив він. — Пам’ятаєш, тут нема нічого свого? Усе є відображенням ззовні. Або