Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

«Мабуть, тільки так це працює. Ну гаразд. Тож я собі думатиму, що вхід тут». Вона рушила вперед, і перед нею з’явилося дивовижне видиво: зелень трави, блакить неба рожевіє довкола призахідного сонця, декілька білих хмаринок, яким уже давно час спати, і все залите теплим, медовим сяйвом. Немислима краса довкола, аж важко повірити, що так буває. Те, що Тіфані мало не щодня бачила цю красу, не мало ані найменшого значення. До того ж, щоб нею помилуватись, не треба пролазити попід камінням! Її видко звідусіль… 

Окрім… 

Щось тут не те, стривайте. Тіфані пройшла крізь арку туди й назад, але все ще не була певна, що правильно все зрозуміла. Вона простягла догори руку, щоб виміряти висоту сонця на горизонті. 

А тоді побачила пташку — ластівку, що полюючи на мух, шугала вгору-вниз і раз у раз ховалася за камінням. 

Це було… дивно і перевертало все з ніг на голову. Ластівка шугнула повз камінь, а Тіфані супроводжувала її поглядом… але не встигла за нею. Ластівка мала винирнути по той бік, натомість забарилась ненадовго і пролетіла попід аркою, на мить опинившись водночас по обидва її боки. 

Від цього видовища очі Тіфані, наче викотилися з орбіт і обернулися навколо своєї осі. 

Знайди місце, де час відстає… 

— Якщо дивитися крізь арку, то час там відстає щонайменше на секунду, — сказала вона, намагаючись говорити якомога впевненіше. — Гада… Я знаю, де вхід! 

Нак Мак Фіґлі заулюлюкали і заплескали в долоні, почимчикувавши вслід за нею. 

— Ото ти вже начитала! — вигукнув Пограб. — Я ніц з того не впетрав! 

— Ая! Та там сам чорт ноги поломе в тому читанню! — додав інший. 

— Пані, та ти справдешня келда, — сказав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

— Ая! — вигукнув Дурноверхий Вулі. — А як ти ті цукєркі розгледіла і навіть бровов не повела! Ми думали, що ти того малого зеленого проґавиш! 

Фіґлі враз замовкли і зиркнули на нього з докором. 

— Що я такого ляпнув? Ну що? 

Тіфані похнюпилась: 

— Ви все знали? Увесь цей час ви знали, де вхід! 

— Ая, знали, — відповів Пограб. — Ми знаємо, де шо є. Ми колись жили в краю Крулеви, але ми, знаєш, той, повстали проти її злющості. 

— Ми, той-во, повстали, а вона нас прогнала, буцімто ми пияки, злодії і забіяки! — пояснив Дурноверхий Вулі. 

— Та де, всьо було не так! — заревів Пограбуйко. 

— І ви просто вирішили подивитися, чи я знайду дорогу, чи ні? Так? — Тіфані вирішила завадити бійці своїм питанням. 

— Ая, дивилисі. Але ти фест молодець! 

Тіфані похитала головою: 

— Ні, зовсім ні, — відповіла вона. — Я зовсім не знаю ніяких чарів. Я просто уважно спостерігаю і думаю. Це шахрайство з мого боку. 

Фіґлі перезирнулись. 

— Ага, — сказав Пограбуйко. — А шо є чари? Таково махати паличков і сказати пару чарівних слів. І що в тому дуже мудрого? А от дивитись і бачити світ, розуміти його — ото є фест вміннє! 

— Ая, бо так є, — додав, на превелике здивування Тіфані, Вільям-співець. — Ти роззула очі і включила голову. Саме так має робити справжня чарівниця. А то маханє паличкою — то все просто реклама. 

— Овва, — зітхнула з полегшенням Тіфані. — Справді? Так, тож ось наша брама! Всі за мною! 

— Ага, — сказав Пограб. — Тепер її відчини. 

Тіфані завагалася було на мить, а тоді замислилась: «Я думаю, я спостерігаю. І що ж я виснувала із цих роздумів? А я виснувала таке: я вже крізь арку проходила і нічого не відбулося. Але тоді я була неуважна. Тоді я не думала». 

«Не так, як треба. Світ, який я бачу крізь арку, не справжній. Він тільки скидається на справжній. Це така собі омана. І не придивившись уважно, можна просто пройти повз і навіть не усвідомити». 

Ага… 

Тіфані пройшла попід аркою. Нічого. Нак Мак Фіґлі спостерігали за нею у врочистій тиші. 

«Гаразд, — думала вона. — Це все ще омана, еге ж?» 

Тіфані стала перед аркою, розпростала руки і заплющила очі. І дуже обережно ступила вперед… 

Щось хруснуло під черевиком, але вона не розплющила очі, аж поки під ногами більше не було відчутно каменів. А коли розплющила… 

…навколо було чорно-біло. 

Розділ 8 

Край зими

— Поза сумнівом, вона має дар Першого Погляду, — почувся голос Вільяма десь позаду, коли Тіфані роздивлялася край Королеви. — Вона все бачить наскрізь. 

Під бруднувато-білим небом, скільки око сягало, лежав сніг. Здавалося, що Тіфані опинилася всередині м’ячика для пінг-понгу. Тільки чорні стовбури і витке гілля дерев, розкиданих то тут, то там, вказували на те, де закінчується земля, а де починається небо… 

…і ще сліди копит. Вони рясніли на снігу аж до чорнодеревого лісу, вкритого шапкою снігу. 

Холод голками впинався в шкіру. 

Тіфані глянула додолу і побачила, як Нак Мак Фіґлі, по пояс у снігу, пробиралися крізь ворота. Вони йшли мовчки. Дехто оголив шабелини. 

Вони не сміялися і не жартували. Вони пильнували. 

— Гаразд, — озвався Пограбуйко. — Файно є. Чекай нас ту, і ми приведемо твого малого. То раз плюнути. 

— Я з вами! — випалила Тіфані. 

— Нє, келда не ходе… 

— А я — ходю! — вигукнула Тіфані, здригаючись від холоду. — Тобто, піду! Це ж мій брат. До речі, а де це ми? 

Пограбуйко глянув на білясте небо. Сонця видно не було. 

— Ми на місці, — сказав він. — Тож вже можна сказати. Це те, що ви називаєте Дивокраєм. 

— Це Дивокрай? Та не може такого бути! На малюнках він не такий. В Дивокраї такі… деревця, квітки і сонечко! І ще — передзвін срібних дзвоників! Товстощокі малюки в комбінезонах трублять у ріжки! Крилаті істотки літають! Я бачила на малюнках… 

— Не все ту було так, як зара, — відрубав Пограб. — І ти з нами не йдеш. Бо ти неозброєна, ось так. 

— А чим це моя сковорідка не догодила? — спитала Тіфані. 

Щось бемкнуло її по литках. Тіфані озирнулась і побачила, як Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока переможно її тримає. 

— Ага, фест пательня, — буркнув Пограб. — Але ту треба мати шабелину із громованого заліза! То є офіційна загарбницька зброя для вторгнення у Дивокрай. 

— Сковорідкою я користуюся вправно, — сказала Тіфані. — І я… 

— Тривога! — верескнув Дурноверхий Вулі. 

Вдалині Тіфані розгледіла валку чорних цяток. А тим часом хтось видряпався їй догори по спині і виліз з ногами на голову. 

— Це чорні псиська, — оголосив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Їх тьма- тьмуща! 

— Від псиськів не втечеш! — закричала Тіфані, хапаючи сковорідку. 

— Та й не треба, — сказав Пограб. — З нами ж співець! Тільки ти вушка затули краще… 

Вільям, втупившись у песячу зграю, що наближалася до них, повідкручував рурки з мишиці і поскладав їх у торбу, що висіла в нього на плечі. 

Собаки вже були дуже близько. Тіфані чітко бачила їхні гострі, як леза, ікла та вогняні очі. 

Неквапом Вільям витяг з торби коротші та менші сріблясті рурки і поприкручував їх до мишиці. Спокійно і виважено, він і не думав метушитися. 

Тіфані міцніше взялася за держак сковорідки. Пси не гавкали. Краще б вони валували — було б не так моторошно. 

Вільям вклав мишицю під пахву і подув щосили, аж міх напнувся. 

— Я вам заграю, — оголосив він, коли собаки підійшли так близько, що Тіфані бачила, як слина капає їм з пащ. — Невмир-р-рущу пісню, «Кор-р-роль