Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

«Це вигаданий світ, — подумала Тіфані. — Майже як казка. В казці й не треба описувати дерева детально, хто на це зважає?» 

Тіфані спинилася на галявинці і уважно роздивлялася дерево. Дерево ніби розуміло, що на нього дивляться. Воно набувало обрисів справжнього: стовбур вкрився корою, на великих гіляках з’явилося розгалуження гіллячок. 

Довкола її стіп танув сніг. Танув — не зовсім відповідне слово. Він просто щезав, а зі споду з’являлися листя та трава. 

«Якби я була світом, якому бракує справжності, — думала Тіфані, — то сніг би був зручним рішенням. Його можна зробити завиграшки. Все довкола просто біле. Біле і просте. Але я зараз це ускладню. Я ж справжня, на відміну від цього світу». 

Почулося дзижчання, і Тіфані глянула вгору. 

Раптом у повітрі замиготіли крихітні, менші за фіґлів, людці з крилами, як у бабок. Довкола них сяяв золотавий ореол. Тіфані зачаровано потяглась до них рукою… 

Тієї ж миті вона відчула, як чи не увесь клан Нак Мак Фіґлів смикнув її щосили і відіпхнув у кучугуру снігу. 

Коли вона вибралася звідти, галявина обернулася на поле бою. Малолюдки стрибали і колошматили крилатих людців, які кружляли над ними і дзижчали, наче оси. На її очах двоє шугнули на Пограба і, вчепившись у волосся, підняли його високо над землею. 

Борсаючись в повітрі, він щодуху верещав. Тіфані підстрибнула і вхопила його за пояс, водночас другою рукою відмахуючись від крилатих чудовиськ. Ті відпустили малолюдка і, вправно вивернувшись від неї, чкурнули, відчайдушно тріпочучи крильцями, наче колібрі. 

Звідкілясь зачулося: 

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р… 

Пограб борсався в обіймах Тіфані: 

— Швидко! Постав мене на землю! — верещав він. — Зара буде поезія! 

Розділ 9 

Загублені хлопці 

Стогін, болісний, як тридцять понеділків на місяць, лунав на галявині. 

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р… 

Це було схоже на рик зраненого звіра. Але насправді це стогнав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, що стояв у кучугурі снігу, поклавши одну руку на серце, а другу випроставши поперед себе. Дуже театрально. 

Він закотив очі і стогнав: 

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р… 

— Ая, як тя муза запопаде, то тримайте мене семеро, — сказав Пограбуйко, затуляючи вуха долонями. 

— О-о-о-о-о-о-ой-й-й-й-й-й-й, жаль великий і туга стр-р-рашна, — дуднів малолюдок, — нас спіткали, коли ми завітали у той Дивокр-р-рай, де все занепало і в скор-р-рботі пр-р-ропало… 

Крилаті істоти завмерли, а тоді заметушились. Вони буцались безпорадно одне в одного. 

— Незліченні стр-р-рахіття тр-р-рапляються щодня, — завивав далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І, прикро зізнатись, феї кр-р-рилаті немилосер-р-рдно на нас з неба напали. 

Бабки-летючки запищали. Одні попадали у сніг, а ті, що втримались на льоту, розлетілись навсібіч. 

— Кр-р-рильми тр-р-ріпотіли, а ми їх вір-р-ршами зустр-р-ріли! Тут їм і кінець! — прокричав їм услід Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

І вони зникли. 

Фіґлі помалу приходили до тями після бою. Одних до крові покусали крилаті феї, інші просто валялись на землі, постогнуючи від болю. 

На своєму пальці Тіфані теж зауважила дві крихітні дірочки від укусу. 

— Все обійшлося, — прокричав Пограбуйко десь з-під її ніг. — Вони нікого не вкрали, тільки пару хлопців оглухло, бо не встигли затулити вуха від поезії. 

— Вони одужають? 

— Ая, одужают потроху з нашою поміччю. 

Вільям виліз на кучугуру снігу, де все ще стояв Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. Він по-дружньому поплескав товариша по плечу: 

— Брате, — сказав він гонорово, — гірших вір-р-ршів я ще не чув! Вуха пов’яли, сер-р-рце закр-р-ровило. Останні рядки ще можна допр-р-рацювати, але р-р-ричав ти знатно. З тебе буде фест співець! 

Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока зашарівся від компліментів. 

«У Дивокраї слова справді мають силу, — подумала Тіфані. — А я тут справжніша за все довкола. Пам’ятатиму про це». 

Фіґлі вишикувалися в шеренги — доволі хаотичні, слід визнати, — і вирушили в дорогу. Однак Тіфані цього разу не прагла йти попереду. 

— Як тобі ті летучки малі? — спитав Пограб, коли Тіфані висмоктувала кров з ранки на пальці. — Подобалисі? 

— Чому вони хотіли тебе вкрасти? 

— Вони несут жертву у свої гнізда, де їхні писклі живут. 

— Досить! — заволала Тіфані. — Не хочу цього знати! 

— Ага, то сумне, — відповів Пограб, радісно усміхаючись. 

— Ви колись тут жили? 

— Так, але тоді було не так зле. Не ідеально, зауваж, але Крулева ще не була така холодна, як теперка. Круль ще був. Вона тоді раділа. 

— А що сталося з Королем? Він помер? 

— Ні. Слова їм стали поперек, якщо ти розумієш, про що я, — сказав Пограб. 

— Вони посварились? 

— Троха, — відказав Пограб. — То були чарівні слова. Ліси щезли, гори вибухнули, сотні загинули, та й таке. І він вернувсі у свій світ. Ту, в Дивокраї, ніколи не було мед та й ложкою, навіть у ті ліпші часи. Але можна було жити, якщо не дрімати. Ту були квітки, пташки і літо. А теперки лиш дрімки, псиська, кусючі феї і всяке нещастя лізе сюди з різних світів. Дивокрай зійшов на пси. 

«Понабігало з інших світів, — думала Тіфані, бредучи крізь сніги. — Світів безліч, і вони всі юрмляться, як горошини в стручку, або ж ховаються в мильних бульбашках, а ті — ще в одній бульбашці». 

Вона уявила собі, як створіння пробирається із світу у світ, достоту як миші у комірчину. Тільки вони набагато гірші, ніж миші. 

«Що буде, якщо дрімка пробереться у мій світ? То не буде одразу зрозуміло. Вона сидітиме собі в кутку і ніхто її не побачить. І вона змінить твоє бачення світу, оберне сни на жахіття у сни, аж захочеться померти…» 

Та Задні Думки їй підказували: цікаво, скільки вже до нас пробралося, а ми й не знаємо? 

«Я у Дивокраї, де сни ранять. Я там, де всі казки реальні, де всі пісні справжні. Нісенітниця, як для келди, думала я…» 

Задні Думки застерегли її: «Стривай-но, а що тобі перше спало на думку?». 

І Тіфані подумала: «Та це вже якісь Дуже Задні Думки! Я думаю про те, як я подумала, що я думаю. Принаймні так я думаю». 

Задні Думки запропонували: «Вгамуймося, будь ласка, а то всі не помістимося у таку маленьку голову». 

Кінця-краю лісу не було. Властиво, це був маленький лісок, який, невідомо як, обертався навколо них, коли вони йшли. На те воно й Дивокрай, зрештою. Нічому вірити не можна. 

Сніг щезав там, де ступала Тіфані. Не встигала вона й зиркнути на дерева, як ті одразу чепурились і прибирали справжнього вигляду. 

Королева… гаразд, подумаємо про королеву. Вона має власний світ. Вона може з ним робити що завгодно. А вона лиш краде і руйнує. 

Здаля почувся тупіт копит. Це вона! Що ж мені робити? Що казати? 

Нак Мак Фіґлі поховалися за деревами. 

— Ховайся! Не стій там! — прошепотів Пограбуйко. 

— Може, малий з нею! — сказала Тіфані, вхопивши сковорідку міцніше і вдивляючись у блакитні тіні, що мигтіли поміж дерев. 

— То й що? Ми придумаємо, як його визволити! Це Крулева! Крулеву пательнею не луплять! 

Гул копит наближався, і стало зрозуміло, що кінь не один. 

З-за дерев вийшов олень. Його тіло парувало жаром. Він витріщився на Тіфані божевільними червоними очима і стрибнув на неї. Тіфані пригнулась, і він пролетів над нею: в ніс їй вдарив страшний сморід, а на шию впали каплі його поту. 

Це жива тварина. Такого смороду не придумаєш.