Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

— А то з тебе помічник! 

— Найкраща порада у світі, — відповів ропух. — А тепер поклади мене в кишеню, а то від холоду я впадаю в сплячку. 

Тіфані неохоче поклала тваринку назад до кишені фартуха і випадково намацала томик «Овечих недуг». 

Вона витягла книжку і розгорнула навмання. Це був розділ про лікування зіпріння — увесь текст закреслили олівцем, а на берегах акуратним круглим бабусиним почерком було виведено: 

Тіфані дбайливо згорнула книжку й обережно, щоб не розбудити ропуха, поклала у кишеню. А тоді, міцно вхопивши ручку сковорідки, ступила у синяву тінь. 

«Звідки беруться ці тіні, якщо на небі нема сонця?» — думала вона, бо краще зосередитись на таких питаннях, аніж розмірковувати про значно гірші речі. 

Та цим тіням не потрібне світло. Вони клубляться понад снігом самі по собі, а коли Тіфані підступає ближче — щезають. Ну, це принаймні непогано. 

Тіні юрмились в неї за спиною. Вони йшли за нею назирці. Декілька разів Тіфані оберталась до них обличчям і тупала на них — тоді тіні відступали і ховалися за деревами, та вона знала — варто відвернутися, як вони тут як тут. 

Попереду вона вгледіла дрімку, що ховалася за деревом. Тіфані на неї крикнула і замахнулась сковорідкою — і та пошкандибала геть. 

Роззирнувшись довкола, Тіфані побачила ще двох дрімок далеко позаду. 

Стежка вилась догори і ховалась у чомусь, що скидалося на ще густіший туман. Туман злегка переливався. Тіфані попрямувала вперед, бо іншої дороги не було. 

Коли вона піднялася на вершину, то опинилася над долиною. 

Там сиділо чотири дрімки — великі такі, більші за тих, що їй траплялися раніше. Вони сиділи одна навпроти одної, наче по кутах квадрата, випроставши коротенькі ніжки. Кожна мала золотий ошийник і прип’ятий до нього ланцюг. 

— На ланцюгу? — здивувалася Тіфані вголос. — Але ж… 

…хто міг прип’яти дрімку на ланцюг? Тільки хтось, хто й сам вміє снувати сни. 

«Ми тримали на ланцюгу вівчарок, щоб ті допомагали нам пасти отару. Дрімки пасуть сни для Королеви…» 

По центру квадрата, в якому сиділи дрімки, клубився туман. Сліди копит і сліди Роланда вели повз дрімок на прив’язі — у гущу туману. 

Тіфані вертнулась на місці. Тіні відсахнулись. Враз довкола стало пусто: ану співу пташок, ані шелесту лісу. Вдалині вона розгледіла ще трьох дрімок — їхні великі, круглі і розлізлі писки визирали з-за дерев. 

Вони її оточили і пасли. 

Як би було добре, якби хтось був поруч і її спинив: 

— Ні! Це надто небезпечно! Не роби цього! 

На жаль, нікого поруч не було. Вона ось-ось зробить щось небувало відважне, а ніхто навіть не знатиме, якщо щось піде не так. Це її страшить і водночас… дратує. Як її це дратує! Це місце її дратує. Глупе і дивне. 

Те саме вона відчувала, коли Дженні виплигнула з річки. З її річки! І та Королева викрала її брата! Може, це й егоїстично так думати, але лють — це краще, ніж страх. Страх — це холодний і вогкий безлад, а от лють — гостра. І Тіфані це на руку. 

Дрімки пасуть її! Як вівцю! 

Розлючена вівця може покласти на лопатки злого собацюру. 

Отже… 

Чотири великі дрімки сидять по кутах квадрата. О, це буде усім снам сон… 

Замахнувшись сковорідкою — високо, аж по плече, щоб змести те, що насмілиться наблизитись, і, ледь стримуючись, щоб не впісятись, Тіфані поволі почала спускатися пагорбом, бредучи крізь сніги і тумани… 

…і прибрела вона у літо. 

Розділ 10 

Майстерний змах 

Спека, наче жар з духовки, обпалила їй обличчя, аж Тіфані зойкнула. 

Якось у неї вже був сонячний удар — там, у долині, коли вона гуляла без капелюха. І тепер усе було так само: світ навколо неї набув тривожно-тьмяних відтінків зеленого, жовтого і фіолетового. Тіні не було. Спека так згусла, що, здавалося, от‑от закуриться. 

Тіфані стояла серед очерету… принаймні було на це схоже. І він сягав їй вище голови. 

…і там росли соняхи, тільки от… 

…соняхи чомусь білі… 

…бо це ніякі не соняхи насправді. Це стокротки. Вона це знає напевно. Вона сотні разів бачила їх на малюнках у книжці казок. Це стокротки, а навколо — не очерет, а трава. А сама Тіфані — крихітна, дуже крихітна. 

Вона потрапила у дивний малюнок. Малюнок — це сон, чи сон — це малюнок, яка різниця, якщо ти — всередині! Впади-но зі скелі. Яка тобі різниця, чи земля наблизилась до тебе, чи ти — до землі. І так зле, і так погано. 

Здаля пролунав гучний хрускіт і хриплі окрики. Хтось заплескав у долоні і сказав сонним голосом: 

— Молодець! Дуже добре… 

Тіфані, прокладаючи собі шлях крізь траву, що було не так уже й легко, пішла на звук. 

На пласкому камені сидів чоловік і велетенським дворучним молотом лущив горіхи завбільшки з нього самого. За ним спостерігав натовп людей. Тіфані сказала «людей», бо нічого кращого їй на гадку не спало, однак те слово аж по швах тріщало від натуги вмістити у себе означуване. 

По-перше, вони всі були різного розміру. Хтось вищий, хтось нижчий, та всі були нижчі за траву довкола. Ті менші взагалі були крихітні. Дехто з лиця був такий, що годі двічі глянути. А дехто й такий, що й одного погляду забагато. 

«На те воно й сон, — сказала сама до себе Тіфані. — Сон і не має бути правдоподібним і приємним. Це просто сон, а не мрія. От би людям, які бажають, щоб «твоє життя скидалося на сон», потрапити сюди хоча б на п’ять хвилин». 

Коли вона вийшла на яскраву задушливу галявину, чоловік саме підняв молоток догори: 

— Перепрошую! — сказала вона. 

— Так? — запитав чоловік. 

— Чи нема тут, бува, Королеви? — спитала Тіфані. 

Чоловік витер піт з чола і вказав кивком на той бік галявини: 

— Її Величність пішли у спочивальню, — відповів він. 

— Спочили? Чи пішли в альтанку? — запитала Тіфані. 

— Друга думка правильна, міс Тіфані. 

«Тільки не питай його, звідки він знає твоє ім’я», — подумала Тіфані. 

— Дякую, — відповіла вона, а оскільки її гарно виховали, то ще додала: — Успіхів у лущенні горіхів. 

— Ось цей — міцний горішок, — відказав чоловік. 

Тіфані пішла далі, намагаючись не виказувати свого здивування і вдавати, що ця група дивних майжелюдей — це просто собі звичайне товариство. Найстрашніші серед них, мабуть, ті дві Великі Жінки. 

У Крейдокраї міцні жінки були в пошані. Всі фермери хотіли мати за дружину велику міцну жінку. Робота на фермі — важка, тож жінка, яка не може взяти під пахву двох поросят чи в’язку сіна на плечі — нікому не потрібна. Та ці дві могли підняти цілого коня! Вони пропікали Тіфані поглядом, коли та проходила повз. 

На спині в них були крихітні ідіотські крильця. 

— Який прекрасний день, щоб помилуватися, як лущать горіхи! — радісно вигукнула Тіфані, коли порівнялася з ними. 

Їхні велетенські бліді обличчя зморщилися, наче вони силувалися зрозуміти, що вона таке. 

Поруч із ними сидів невеличкий чоловічок з великою головою, облямівкою сивої бороди і шпичастими вухами. Вбрання його було дуже старосвітським. Він теж спостерігав за лущенням горіхів і заодно —