Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

— Фу. Про таке тільки селюки знають, — сказав Роланд. — На щастя, мені таке невідомо. Я зазирав крізь прочинені двері в декілька світів. Але вийти не зміг. З одного ми набрали картоплі, а з другого — риби. Здається, вони залякують людей, щоб ті віддавали їм усе, що треба. А ще був один світ, з якого пролізли дрімки. Вони сміялися і запрошували зайти. А я не пішов! Там усе червоне, наче розпечене сонце. Велетенське сонце на горизонті і червоне, майже нерухоме, море. І тіні такі довгі-довгі. На каменях сидять ті жахливі істоти — вони жеруть крабів, павуків та усіляких маленьких гадів. Це огидно! Навколо них лежали купи об’їдків — пазурів, черепашок і кісточок. 

— Хто такі «вони»? — поцікавилася Тіфані, оте «селюки» не оминуло її уваги. 

— Ти про що? 

— Ну, ти увесь час повторюєш «вони», — сказала Тіфані. — Хто це такі? 

— А, ти про них. Більшість з них справжні, — пояснив Роланд. — Це ельфи. Казкові істоти. Вони — піддані Королеви. Ти не знала? 

— Вони ж наче мали бути маленькими? 

— Гадаю, вони можуть бути будь-якого розміру, — пояснив Роланд. — Вони… не зовсім справжні. Вони… як ті сни. Вони можуть бути невагомими, як повітря, а можуть навпаки — твердими, як скеля. Пчих так каже. 

— Пчих? — спитала Тіфані. — А, цей маленький чолов’яга, що каже «пчих», а в голові з’являються справжні слова, і ти все розумієш, що він хотів сказати? 

— Так, то він. Він тут уже дуже давно. Ось чому я зрозумів, що тут щось не те із часом. Одного разу Пчиху вдалося повернутися у свій світ, але там уже все змінилося. Він так засмутився, що знайшов перехід і повернувся сюди. 

— Повернувся назад? — спитала Тіфані вражено. 

— Він сказав, що краще бути своїм у чужому світі, ніж чужинцем у світі, що колись був твоїм рідним і ще жива про це пам’ять, — пояснив Роланд. — Здається, так він сказав. Він каже, що тут не так уже й погано, якщо триматися подалі від Королеви. Він каже, що тут можна чимало усього зрозуміти. 

Тіфані пригадала згорблену постать Пчиха, який нерухомо спостерігав за лущенням горіхів. Він мало скидався на того, хто щось розуміє чи чогось вчиться. Він скидався радше на того, хто так давно живе в страху, що страх уже став частиною його життя, як веснянки. 

— Головне — не сердити Королеву, — сказав Роланд. — Я вже бачив, що трапляється з людьми, які її розлютили. Вона на них насилає Джмелинок. 

— Ти про тих велетенських жінок з крихітними крильцями? 

— Так! Це лиховісні створіння! Коли Королева по-справжньому на когось розлютиться, то вона просто дивиться, і той хтось… змінюється. 

— Як це? 

— Обертається на щось… чи когось. Не хочу змальовувати це видовище, — здригнувся Роланд. — А якби таки довелося, то мені б знадобилися самі червоні та пурпурові фарби. А потім тих нещасних віддають на поталу дрімкам, і ті їх з’їдають. 

Роланд стріпнув головою: 

— Слухай, сни тут справжні. Справжнісінькі. Коли ти уві сні, то тобі здається, що ти… не тут. І жахіття тут теж справжні. Ти можеш загинути! 

«Мало в цьому справжнього, — подумала Тіфані. — Це схоже на сон. Наче ось-ось і прокинешся». 

«Я маю пам’ятати, що таке справжнє». 

Тіфані придивилася уважніше до своєї вицвілої блакитної сукні, в якій попоролися шви на подолі, бо її то підгинали, то відгинали для численних власниць. Ось ця сукня справжня. І сама Тіфані справжня. Сир справжній. Десь неподалік є світ із зеленим торфовиськом і блакитним небом. І той світ теж справжній. 

Нак Мак Фіґлі справжні, і вона б дуже хотіла, щоб вони були тут, з нею. Те, як вони викрикують «абодайго!» і безстрашно кидаються в бій, вселяє впевненість, що все буде гаразд! Може, й Роланд справжній. 

А все решта — це сон у світі, який силою висмоктує життя із справжніх світів, у світі, де час стоїть нерухомо і невідомо які жахіття чигають щохвилини. «Годі з мене, — вирішила Тіфані. — Я просто хочу повернутися додому і забрати із собою брата, поки в мені бушує лють. 

Коли я перестану лютитися, то злякаюся, і цього разу мені буде по-справжньому страшно. Занадто страшно, щоб ясно думати. Достоту як Пчихові. А думати треба…» 

— Перший сон, у якому я опинилася, був дуже схожий на мій власний сон, — сказала Тіфані. — Мені снилися сни, в яких я сплю. Але мені ніколи не снилися бали… 

— О, це був мій сон, — відповів Роланд. — Коли я був ще малим. Одного разу я прокинувся серед ночі і спустився у велику залу, а там танцювали люди в маскарадних костюмах. Було так… осяйно, — він замовк тужливо, а тоді продовжив: 

— Моя мама ще тоді була жива… 

— В мене в книжці була така ілюстрація, — сказала Тіфані. — От звідки вона це взяла. 

— Ні, вона часто робить цей сон, — заперечив Роланд. — Він їй подобається. Вона бере сни звідусіль. Вона їх колекціонує. 

Тіфані підвелася і взяла в руки сковорідку. 

— Мені треба побачити Королеву, — сказала вона. 

— Ні! — вигукнув Роланд. — Ти єдина тут справжня. Ще є Пчих, але з нього кепське товариство. 

— Я забираю брата і йду додому, — відрубала Тіфані. 

— То йди собі. Я не піду, — відказав Роланд. — Не хочу дивитися, на що вона тебе оберне. 

Тіфані вийшла з-під листка і зробила крок назустріч сліпучому, зовсім без тіней, світлу. Вона пішла стежкою, що вела догори на пагорб. Йти довелося у велетенській траві, що сягала вище голови. То тут, то там з’являлися дивно вбрані чудернацькі люди — вони за нею спостерігали, але вдавали, що просто йдуть собі у справах і до неї їм діла нема. Тіфані озирнулася: лущильник горіхів знайшов більший молоток і готувався гепати по горіхах. 

— Хоцю цюцю! Хоцю цюцю! Хоцю цюцю! 

Тіфані метнулась, наче флюгер у торнадо! Вона побігла стежкою вперед, приготувавшись вгатити сковорідкою того, хто стане між нею та братом, і, продершись крізь трав’яні джунглі, вийшла на галявинку, порослу стокротками. Може, десь тут є і королівська альтанка. Тіфані мала це в носі. 

Погіршай сидів на великому пласкому камені, обкладений цукерками. Деякі солодощі були більші за нього самого. Менші цукерки валялись, звалені купами, більші, схожі на колоди, лежали коло його ніг. Вони були всіх можливих цукеркових кольорів: там були і несправжній малиновий, і псевдолимонно-жовтий, і справжньо-штучний помаранчевий, кислотно-зелений і бозна-який блакитний. 

Погіршай ридав ридма, аж сльози котилися градом. А оскільки вони скапували на солодощі, то все довкола було таке липке, що й годі уявити. 

Погіршай голосив. Його рот зяяв, наче та червона печера, в якій виднівся маленький тремтливий відросток — невідомо як він називається. Погіршай стихав лиш на коротку мить, коли треба було вдихнути, а то задихнешся, і та перерва тривала всього долю секунди — схлипнувши, він знову брався вити. 

Тіфані одразу зрозуміла, в чому проблема. Вона вже це бачила колись, на днях народженнях. Погіршай страждав на важку цукеркову залежність. Так, його оточували солодощі! Та коли він брав одну цукерку, його вбитий цукром мозок подавав сигнал «А чого тільки одну? Треба всі!». А їх же так багато, що всі з’їсти він не подужає! Ну це вже занадто! І єдине рішення — гірко ридати! 

Вдома вона б знала, як його вспокоїти — вбрати йому відро на голову, щоб вгамувався, а тим часом — сховати цукерки подалі. Залишити тільки