Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

Тіфані завагалась, а тоді сказала: 

— Ні, не благатиму. 

Королева нахилилася до неї. Її сірі очі заповнили собою увесь світ. 

— Це буде незабутньо, — сказала вона. 

— Сподіваюся, — відповіла Тіфані. — Лущ горіх! 

На мить Королева спантеличилась: вона погано реагувала на раптові повороти. 

— Що? 

— Ага, добре, — пробубнів Роланд. 

— Що ти сказала? — запитала Королева, коли хлопчик побіг до чоловіка з молотом. 

Тіфані копнула Королеву в ногу. Відьми так не роблять, але хай буде — так роблять дев’ятирічки! Може, вона б і хотіла придумати щось краще, але ж черевики в неї важкі, і копняк вдався на славу! 

Королева вхопила її за плечі і потрясла нею: 

— Навіщо ти це зробила? — спитала вона. — Чому ти не слухаєшся мене? Всім було б так добре, якби вони мене слухались! 

Тіфані витріщилася на Королеву. Її очі все ще були сірі, але зіниці скидалися на срібні дзеркала. 

«Я знаю, хто ти, — пролунали в голові Дуже Задні Думки. — Ти — та, хто нічого не вчиться. Ти нічого не знаєш про людей. Ти… дитина, яка просто постаріла». 

— Хочеш цюцю? — прошепотіла Тіфані. 

Позаду почувся вереск. Тіфані вивернулася від Королеви і побачила Роланда, що відчайдушно намагався вирвати молот з рук чоловіка: він таки спромігся вибороти молот і замахнувся ним над головою так, що звалив наповал ельфа позад себе. Молот ось-ось мав гепнути вниз, але тут… 

Королева смикнула її різко і засичала: 

— Цюцю? Я тобі покажу цю… 

— Абодайго! Крулева! Вона схопила келду! Стара карга! 

— Ні крулевам! Ні панам! Нак Мак Фіґлі! 

— Порву, як мавпа газету… 

— Хапаймо її! 

Тіфані, либонь, єдина особа в усіх відомих світах, котра зраділа, почувши галас Нак Мак Фіґлів. 

Вони висипалися невпинним потоком із розлущеного горіха. 

Дехто досі був у смокінгу та краватці-метелику. Дехто встиг передягтися у кілт. Та всі без винятку були у войовничому настрої і, щоб не гаяти часу та настрою, гамселили один одного. 

На галявині стало… голо. Справжні чи не дуже, але люди бачили біду і втікали подалі, коли на них сунула гуркітлива хмара, що невпинно кляне, лається і борюкається в куряві, мелькаючи рудими чупринами і блакитними тільцями. 

Тіфані вирвалася від Королеви й, обіймаючи Погіршая, побігла у траву, щоб за усім цим спостерігати здалеку. Великий Ян промчав повз, несучи над головою ельфа, що намагався щосили вирватися. А тоді він спинився і підкинув його високо-високо в небо. 

— І-і-і-і-і гу-у-уп, на голову сі приземлило! — верескнув Великий Ян, знову радісно кинувшись у бій. 

Нак Мак Фіґлів годі було ані затоптати, ані розчавити. Вони атакували групами, вилазячи один одному на спини, щоб верхній забіяка міг врізати противнику кулаком, — а краще — головою, прямісінько в писок. А коли ворог опинявся на землі, то вже справа техніки — закопати його ногами. 

Нак Мак Фіґлі мали свою тактику: наприклад, вони завжди обирають найбільшого ворога. Пограбуйко якось сказав, що в них легше поцілити кулаком. А ще — малолюдки ніколи не зупиняються. І вороги просто виснажуються, і все. Це щось на кшталт атаки войовничих ос з отакенними кулачиськами! 

Вони не одразу зрозуміли, що вже нема з ким воювати, — всі поборені. Вони ще трохи погамселили один одного, а тоді вгамувались і взялись обшукувати кишені полеглих — а раптом там є пара копійок? 

Тіфані підвелася. 

— Не зле, не зле, браття, — сказав Пограб, озираючись довкола. — Дали ми їм прикурити і навіть не прийшлосі читати поезію! 

— Як ви опинилися в горісі? — спитала Тіфані. — Ніяк не доберу… 

— Це був єдиний вихід, — відповів Пограбуйко. — Вхід мав бути відповідний. То є тєжко — найти дорогу уві сні. 

— Особливо, як си троха макнув писок, — сказав Дурноверхий Вулі, широко всміхаючись. 

— Що? Ви напилися? — спитала Тіфані. — Я боролася з Королевою, а ви тим часом пиячили в пабі? 

— Та яке, ти шо! — вигукнув Пограб. — Ти пам’ятаєш той сон про бал? Ти там ще така гарна була, в сукенці пишній? То ми там застрягли. 

— Але ж я вбила дрімку! 

Пограб трохи завовтузився: 

— Ну, — сказав він, — ми не так легко вибралися, як ти. То було троха довше. 

— Поки всьо не вихлебтали, — пояснив Дурноверхий Вулі. 

Пограб на нього люто зиркнув: 

— Я б це так не формулював! 

— То сон не скінчився, так? — спитала Тіфані. 

— Поки хочеш пити, то де сі скінчит! — пояснив Дурноверхий Вулі. — Але там не тільки пійло було, ще всі ка‑на-пе. 

— Але ж ви казали, що їсти і пити уві сні не можна, а то там залишишся назавжди! — вигукнула Тіфані. 

— Та, но не для всіх так є, — відповів Пограбуйко. — Нам то не страшно. Нам усе одно, де їсти і пити. Нема такого місця, з якого ми не виберемося. 

— Нє, но в пабі ми можемо застрягти надовго! — втрутився Великий Ян. 

— Ая, — радісно погодився Пограб. — Іноді, щоб вийти з пабу, то треба докласти чимало зусиль, то є так. 

— А де ж Королева? — спитала Тіфані. 

— А, вона… та змилась, як тільки ми з’явилися, — відповів Пограб. — І нам час, панно, а то зара сон сі змінить, — він кивнув на Погіршая. — То твій малий? Ото кусень смаркача! 

— Хо-о-очу-у-у цю-ю-ю-цю-ю! — заверещав Погіршай, увімкнувши авторежим «цукерка». 

— Дулю з маком тобі під ніс! — відповів Пограб. — Ану вгамуйся і злазь з рук, тюпцяй за нами своїми ногами! Час звідси забиратись! 

Тіфані розтулила було рота, щоб заперечити, але стулила, коли Погіршай, що на мить замовк від здивування, радісно захихотів: 

— Які файні! Малюсі-сі-сікі! 

— Ну, все, — сказала Тіфані. — Почалося… Тепер він ніколи не замовкне. 

Та вона здивувалася не на жарт, бо раніше Погіршай так завзято цікавився лише желейними ведмедиками. 

— Пограбе, в нас тут один справжній знайшовсь! — кликнув малолюдок. 

Тіфані вжахнулась, побачивши, як Нак Мак Фіґлі тримають за голову непритомного Роланда, що лежав горілиць на землі. 

— А, то той хлопчина, що був з тобов нечемний, — відповів Пограб. — То він хтів гепнути Великого Яна молотком по голові. То він зле придумав. І що з ним тепер робити? 

Трава затремтіла. Світло потьмяніло. І раптом похолоднішало. 

— Ми не можемо його тут просто лишити! — сказала Тіфані. 

— Добре-добре, беремо із собою, — відповів Пограб. — Рушаймо! 

— Малюсі-сі-сі-кі! — радісно верещав Погіршай. 

— Боюсь, це так буде цілий день, — пояснила Тіфані. — Перепрошую. 

— Біжіть до переходу, — наказав Пограбуйко. — Ти бачиш двері? 

Тіфані розгублено озирнулась. Холодний вітер дошкуляв нестерпно. 

— Ось двері! — скомандував Пограбуйко. 

Тіфані закліпала і різко метнулась навкруги. 

— Е-е-е-е, — вичавила вона. 

Дар слова, що був прокинувся, коли вона вступила у словесну сутичку з Королевою, вперто не хотів повертатися. Тіфані спробувала зосередитись. Та цей запах снігу… 

Безглуздо звучить — запах снігу. Це ж просто замерзла вода. Та прокинувшись вранці, Тіфані непомильно знала, що вночі сніжило. 

Сніг пах, наче з олов’яним присмаком. Так, так, олово на смак — достоту, як сніг на запах. 

Тіфані відчула, як її мозок скрипить від натуги. Якби вона спала, то вже б прокинулася. Не бігти, навіщо. Уві сні всі кудись біжать. Та там є якась стежка… вузька і геть біла. 

Тіфані заплющила очі і подумала про сніжно-білу хрустку постіль. Вона зосередилася на відчуттях. Треба зосередитись і прокинутись… 

Таки сніг під ногами. 

— У правильному напрямку