Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

Барон не звик думати двічі. Його родина століттями панувала в Крейдокраї, не завдаючи собі клопоту думати двічі. Він сидів, слухав і барабанив пальцями по столі, дивився на людей так, наче сидів не на стільці, а на розпеченій сковорідці. 

Тіфані сиділа в першому ряді і добре чула, як він зачитував вирок — мекаючи та бекаючи, уникаючи слів, які таки доведеться вимовити врешті-решт. Аж тут відчинились двері, і до зали увірвались Грім та Блискавка. 

Вони сіли в проході між рядами лавок, акурат навпроти Барона, і втупились у нього своїми розумними ясними очима. 

Тільки Тіфані наважилась озирнутись і подивитись, що ж там робиться за дверима зали. Двері все ще були прочинені. Вони занадто важкі, щоб собака, навіть сильний, міг відчинити їх навстіж. І вона побачила, що хтось зазирає у щілинку. 

Барон замовк і витріщився поперед себе. Він теж дивився на двері. 

А тоді він згорнув законник і сказав: 

— Мабуть, цього разу ми підемо іншим шляхом… 

І таки пішли. Людям довелося вислухати міс Робінсон. Не все минуло гладко і не всі були вдоволені, та все ж, інший шлях не підвів. 

Коли люди розходились по хатах, Тіфані відчула запах «Веселого Моряка» і згадала про Баронового пса. 

— Пам’ятай про цей день, — сказала тоді Бабуня Болячка. — Пригодиться, як будеш судити… 

Баронам треба нагадувати, щоб не забували… 

— А за тебе хто заступиться? — спитала Тіфані вголос. 

— За мене? — здивувалася Королева, аж її тонкі брови поповзли догори. 

Дуже Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Стеж за її обличчям, коли вона збентежена». 

— Що, нема кому? — спитала Тіфані, задкуючи. — Ти хоч до когось була доброю? Є кому сказати, що ти не просто злодійка і причепа? А ти така. Ти… ти як та дрімка, тільки й вмієш, що… 

Ось воно! Тепер Тіфані зрозуміла, про що йшлося Дуже Заднім Думкам. Обличчя Королеви на мить замиготіло. 

— Це не твоє тіло, правда ж? — не вгавала Тіфані. — Це личина, яку ти виставила на показ. Це не справжня ти. Як і все тут — порожнє і фальшиве… 

Королева підбігла і дала їй ляпаса — сильнішого, ніж мав би бути уві сні. Тіфані впала на мох, впустила Погіршая, той впав і заревів: 

— Хо-о-о-очу пі-і-іся-яти! 

«Чудово», — озвалися Дуже Задні Думки. 

— Чудово? — перепитала Тіфані вголос. 

— Чудово? — перепитала Королева. 

«Так, — сказали Дуже Задні Думки, — бо вона не знає, що в тебе є ми. Сковорідка в тебе під рукою. А такі, як вона, не терплять заліза, пам’ятаєш? Вона сердиться. А ти її ще більше розлюти, щоб вона не могла себе опанувати. Зроби їй боляче». 

— Ти тут живеш, у цьому світі вічної зими і тільки й мариш літом, — сказала Тіфані. — Не дивно, що Король тебе покинув. 

Королева на мить завмерла — вона скидалася на прекрасну статую. Вона, як та ходяча примара, мигнула, і Тіфані вдалось розгледіти… щось. Не більше за неї, людиноподібне, жалюгідне і збентежене. Та подоба Королеви — високої та лютої, вмить повернулася. Тіфані вдихнула на повні груди і… 

Тіфані схопила сковорідку і, зірвавшись на рівні ноги, щодуху замахнулась своєю зброєю. Сковорідка лиш зачепила високу фігуру, але і цього було достатньо, щоб образ Королеви затремтів, як повітря над розпеченою дорогою, і закричав. 

Не чекаючи, що буде далі, Тіфані вхопила малого на руки і кинулась навтьоки: вона бігла вниз, продираючись крізь траву, на неї витріщалися дивні постаті, що збіглися на лютий вереск Королеви. 

Тіфані зауважила, що тепер у траві, яка раніше не кидала тіні, заворушились примари. Люди — ті несправжні, схожі на персонажів із книжки-складанки, змінили личину і рушили на Тіфані та малого, що верещав, наче різаний. 

По той бік галявини щось задзижчало. Дві велетенські постаті, що їх Роланд назвав Джмелинками, здіймалися в повітря, тріпочучи щосили крихітними крильцями. 

Хтось вхопив її за руку і потяг у траву. Це був Роланд. 

— Тепер можна тікати? — запитав він, весь розпашілий. 

— Е-е-е, — почала було Тіфані. 

— Ну то побігли! — вигукнув він. — Давай руку і погнали! 

— Ти знаєш, як звідси вибратися? — задихалася Тіфані, коли вони прожогом бігли крізь зарості стокроток. 

— Ні, — відповів Роланд. — Звідси нема виходу. Ти ж бачила… дрімок… це дуже потужний сон… 

— То чому ми біжимо? 

— Щоб сховатися… від неї. Якщо довго не потрапляти їй на очі, то… Пчих каже, що вона забуде… 

«Не думаю, що вона мене скоро забуде», — подумала Тіфані. 

Роланд спинився, але Тіфані висмикнула руку і побігла далі, міцно притискаючи до себе вкляклого від подиву Погіршая. 

— Куди ти біжиш? — крикнув їй вслід Роланд. 

— Геть звідси, подалі від неї! 

— Вернись! Ти ж біжиш назад! 

— Ні! Я біжу вперед! 

— Але ж це сон! — крикнув навздогін Роланд, що вже її майже догнав. — Ти біжиш довкола! 

І Тіфані вибігла на галявину… ту саму галявину. 

Джмелинки акурат приземлилися: одна — ліворуч від Тіфані, а друга — праворуч, а попереду стала Королева. 

— Знаєш, — сказала вона. — Я думала, що ти спроможна на більше. Ну ж бо, віддай малого. А тоді я вирішу, що з тобою робити далі. 

— Не такий вже це й великий сон, — пробурмотів Роланд позаду Тіфані. — Якщо довго бігти, то опинишся там, звідки почав… 

— Спеціально для тебе зроблю ще менший сон, ніж ти сам, — мовила Королева солодко. — Оце буде тобі наука! 

Кольори враз стали яскравішими, а звуки — гучнішими. Тіфані навіть щось внюхала, а це було ой як дивно, бо раніше тут нічого не пахло. 

Це різкий запах, який годі забути. Запах снігу. А з-під снігу, крізь дзижчання комах, пробивалося ледь чутне: 

— Абодайго! Як то звідси вийти? 

Розділ 11 

Пробудження 

По той бік галявини, у чоловіка, що лущив горіхи, залишився лиш один горіх. Завбільшки він був як Тіфані. І погойдувався туди-сюди. Чоловік вгатив його молотом, аж той покотився. 

«Дивись на те, що справжнє…» — сказала собі Тіфані і засміялася. 

Королева здивовано зміряла її поглядом: 

— Тобі весело? — спитала вона. — Що тут кумедного? Що тебе так веселить? 

— Просто, згадалося дещо, — відповіла Тіфані. Королева втупилася в неї, як це роблять люди без почуття гумору, коли з ними жартують. 

«А ти не дуже то й кмітлива, — подумала Тіфані. — Тобі й не треба було бути кмітливою. Ти можеш собі все потрібне намріяти. Ти просто віриш у свої сни, тож думати тобі не треба». 

Тіфані озирнулась до Роланда і прошепотіла йому на вухо: 

— Розлущ горіх! Не дивись на мене, просто розлущ горіх! 

Хлопець здивовано закліпав. 

— Що ти йому там шепочеш? — різко кинула Королева. 

— Я попрощалася з ним, — відповіла Тіфані, міцно обіймаючи брата. — Я не віддам тобі брата, чим би ти мені не погрожувала! 

— А ти знаєш, якого кольору твої нутрощі? — спитала Королева. 

Тіфані мовчки заперечно кивнула. 

— А зараз дізнаєшся, — відповіла Королева, солодко усміхаючись. 

— Ти не така могутня, як із себе вдаєш, — сказала Тіфані. 

— Ти знаєш, ти маєш рацію, — відказала Королева. — Щоб таке зробити, слід володіти дуже могутньою магією. Та я можу змусити тебе повірити, що