Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло
— То ви знайомі? — Рутині очі аж округлилися від здивування.
— Ну, так... — пояснила Лінка. — Лукаш допомагав у саду пані Антонія.
— Ну, то я вже й не дивуюся, бо й ми познайомилися завдяки панові Антонію.
— Я й не знала, що ти фотографуєш! — вигукнула Лінка.
— Усе сталося випадково. Я собі просто клацав у садах, а тоді виявилося, що фотки непогані. Друзі мене переконували організувати виставку, от я й шукав якесь підходяще місце. Я часом заходжу до пані Стасі й пана Антонія, щоб трохи допомогти в саду, і якось так сталося, що показав їм фотографії, а вони сказали, що знають таке приємне кафе... А ти що тут робиш?
— Працюю, — відповіла Лінка. — Теж завдяки панові Антонію. Але про твою виставку він мені не говорив.
— Може, забув. Знаєш, вік такий...
— Авжеж. Що ж, вітаю.
Лінка сама не знала, але чомусь її все це не радувало. Адже вона мала б щиро за нього порадіти, але... отож-бо й воно. Дівчина не могла позбутися впевненості, що це вона давно займається фотографією, що це її фотографії мали б тут висіти, а не цього хлопця, який ніколи серйозно не фотографував, і хіба що випадково сфоткав якісь квіточки, бджілок... Не кажучи вже про те, що фотографії були так собі. А може, це вона на цьому не розуміється? Може, це просто заздрість?
— Вітаю, — повторила Лінка й пішла на кухню. Треба було перевірити, чи досить у них келихів для вина.
Було вже десять по сьомій, і в кафе зібрався гурт гостей. Це явно були Лукашеві друзі, але вона їх не знала. Лінці здалося, що вона впізнала одну дівчину, з якою розмовляла, коли писала статтю до «Випускника», проте не була переконана. Дівчина її не впізнала, може, це все-таки не вона. Усі роздивлялися фотографії, жартували, вітали Лукаша. Хтось приніс йому квіти, а якась подружка подарувала навіть плюшевого ведмедика. Він весь час усміхався і явно був щасливим. Тим часом Лінка полірувала келихи. Рута навчила її, як має виглядати посуд, у якому подають вино або інші напої. Ідеально прозорий. Лінка дуже старалася, бо принаймні вона вміла це робити. Але Рута однаково не була нею задоволена.
— Поквапся, — просичала вона. — Гості чекають.
— Ти ж сама казала...
— Звісно. Я казала тобі ретельно витирати келихи. Але ретельно — не означає, що це треба робити зі швидкістю слимака. Давай-но швидше!
Лінка проковтнула сльози. Тепер вона ніяк не могла збагнути, чому раніше любила Руту. Або вона була сліпою, або ж Рута почала ставитися до неї інакше. От і тепер майже видерла їй з рук тацю з келихами й подалася до залу. Лінка витирала наступні. Почувся Рутин голос:
— Любі гості, мені дуже приємно привітати в нашому кафе й галереї чудового гостя, Лукаша Глагола, фотографа й художника...
Присутні зааплодували.
— Для нас це честь, що свою дебютну виставку він організував саме в нашому кафе. Лукаш фотографує віднедавна, але давно пов'язаний із Саською Кемпою. Лукашу, може, ти щось нам розкажеш про себе?
— Ну, що ж... мене ще змалку цікавили сади й квіти. Я пов'язав з ними своє професійне майбутнє. А тоді почав убачати в них естетичні, тобто мистецькі об'єкти...
І чого вона так розлютилася? Слухаючи Лукаша, Лінка заціпеніла, мов кам'яна фігура, а тоді знову заходилася витирати келих. Почувалася, моя якась бісова Попелюшка! Скніє собі в кухні, тоді як за дверима буяє мистецьке життя, у якому вона передусім мала би брати участь. Вона, а не цей горе-фотограф! Дівчина сама не зрозуміла, як сталося, що вона стиснула келих у руці так сильно, аж він лопнув. Уламок скла поранив їй руку, і Лінка побачила на світлій шкірі долоні смужку світло-червоної крові. Припала вустами до ранки, облизала. Кров була солодкуватою й солоною водночас. Трохи відгонила залізом. Це нагадало їй, що в неї мали б уже початися місячні. Вони запізнювалися, а дівчина хвилювалася. Звісно, мала причину, адже вони кохалися з Адріаном. Отож щоразу теоретично існувала така можливість, що вона завагітніє. Але часу на роздуми не було, треба швидко віднести келихи до зали.
Лінка вийшла біля площі Старинкевича. Звідси до Наталії було найближче. Лінка дедалі більше переймалася тим, що місячні затримувалися. Не те, щоб вони були дуже регулярними, але цього разу запізнювалися вже на кілька днів. Дівчина подумувала, чи не почати їй приймати таблетки. Але не знала, як це робити правильно. Адже була ще неповнолітньою. І досі жодного разу не відвідувала гінеколога. Тому й не була певна, чи звичайний гінеколог випише їй таблетки, чи доведеться йти до приватного. Лінка боялася поговорити про це з мамою, бо та була переконана, що її донька досі незаймана. Подумки Лінка молилася: Господи, Боже, хто б Ти не був, зроби так, щоб пішли місячні, бо я помру від хвилювання!
Наталія приготувала Лінці какао. Велику чашку. Навмисне залишила брудну каструльку. Мамі скаже, що пили какао удвох, і вона не хвилюватиметься.
— Щось ти зле виглядаєш, — зауважила Лінка. — Щось трапилося?
— Зле? Чому зле? — запитала Наталія.
— Не знаю... здається, ти сильно схудла?
— Але ж це навпаки добре, правда?
— Не знаю. Я не впевнена.
У Лінчиних очах Наталія помітила турботу, і це її розлютило. Потрібна їй ця турбота! Вона сподівалася, що подруга захопиться нею, бо їй удалося досягти запланованого! «Краще б вона спитала, як справи в школі. А не про дієту. Бо дієта — це єдине, що мені справді в житті вдається», — подумала Наталія.
— А ти далі сидиш на дієті? — не вгавала Лінка. — Бо вже, може, досить?
— Не розумію, чому топ-моделі можуть бути худими, а я ні.
— Ти ж знаєш, чим це загрожує.
— Чим? Тим, що доведеться купити речі тридцять четвертого розміру?
— Наталіє, — тихо сказала Лінка. — Ти ж добре знаєш. Зараз стільки пишуть про анорексію, про булімію. У нас навіть лекція в школі була про це... Нам показували фотографії булімічки, у якої розірвався шлунок. Це такий жах! Вона з'їла аж п'ять літрів різного, а шлунок витримує, здається, лише чотири...
— Ну, але ж я не об'їдаюся! Це огидно, ти що!
— Здається, у неї спершу теж була анорексія, а потім булімія. Тобто вона не їла, а тоді мала якісь
