Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

— Але навіщо? — почала захищатися Наталія. — Це ж Ганці погано.

Та побачивши суворий погляд Гали, скорилася, а що залишалося робити?

— У тебе недобір ваги, — сказала медсестра. — Явно замало важиш. Як не поправишся, викличу батьків.

— Я завжди стільки важила, — відповіла Наталія.

— Умгу. Ну, гаразд, побачимо. Зроблю вигляд, що вірю. А щодо тебе... Ти ж знаєш, що маєш бути обережною.

— Це не те, чесно, — захищалася Ганка.

— Можливо, — відповіла жінка. — Так чи сяк, а тобі треба йти додому. Мати по тебе не приїде, це мені відомо, а батько...

— Батько теж не може.

— Ну, тоді твоя однокласниця тебе проведе. Так-так, Тростинко, я про тебе кажу.

«Тростинка, нічого собі, — подумала Наталія. — Це свідчить, що я все-таки виглядаю досить стрункою».

— Що вона мала на увазі, — спитала вона Ганку в коридорі, — коли так те розпитувала?

— Нічого, — відказала та. — Потім тобі розповім. Байдуже. Я піду до гардеробу й там почекаю, щоб не витрачати останніх сил, а ти йди нагору до вчительської, знайди міс Мишкіну й скажи, що проведеш мене додому. Зустрінемося внизу.

За хвилину дівчата вже виходили зі школи.

— Ти далеко живеш?

— Ні, але візьмемо таксі. Я пообіцяла матері, що завжди викликатиму, якщо почуватимусь погано. Невеликі гроші.

«Завжди викликатиму, якщо почуватимусь погано»? Наталія нічогісінько не розуміла.

— А вони вдома? Маю на увазі, твої батьки.

— Ні, ти що. Якби були вдома, то приїхали б по мене.

Ганка зупинила таксі, зітхнувши, сіла досередини й посунулася, аби зробити місце для Наталії.

Ганка справді мешкала недалеко. Таксі довезло дівчат до вулиці Вінні-Пуха. Маленька вуличка вбік від Свентокшиської, відразу біля Нового Світу милувала око табличкою із зображенням товстенького улюбленця всіх дітей. Таксистові довелося, на жаль, об'їжджати з боку Варецької. Розрита Свентокшиська продовжувала лякати всіх ямами, а метро досі не матеріалізувалося. Центр Варшави виглядав так, наче ним пройшлося торнадо.

Ганка мешкала на другому поверсі. На щастя, бо в будинку не було ліфта, а Наталія весь час стежила, щоб подруга не перевтомилася, хай якою була справжня причина втрати нею свідомості.

Квартири на Вінні-Пуха були просторі, з високими вікнами. Щойно Ганка відчинила двері, як на Наталію стрибнуло щось велике й волохате.

— Це Фейсбук, — пояснила Ганка. — Скорочено Фейс. Кіт породи мейн-кун. Кіт, а поводиться як пес.

— Ти назвала кота Фейсбуком?

— Не я, а моя племінниця.

— Племінниця?

— Ага. У батька є донька від попереднього шлюбу. Вона вже доросла й має семирічну донечку, Аурельку. Якось я показала малій фотку кота на Фейсбуці, а вона зрозуміла, що так звуть його і вигукнула: «Який гарненький Фейсбук!» Так і назвали. Спершу кіт мав зватися Графом, як записано в родоводі, але ніхто не міг звикнути до цієї клички, і невдовзі всі кликали його «Фейсом». Глянь лише на його морду.

Кіт і справді був незвичайний. Смугасту, рудувато-бежеву мордочку зі світлорожевим носиком прикрашали величенькі вуха, які нагадували Наталії вуха рисі. Та найкращими були очі. Прозорі, мов скляні кульки, із райдужками, що скидалися на жовтий бурштин, і темними рисками зіниць.

— Класне обличчя, та? Бо це ж навіть мордою не назвеш. У порівнянні з котячими наші обличчя здаються геть невиразними. Коли б якась жінка мала такі очі, вона б точно перемогла на будь-якому конкурсі краси.

— Ти що, це б виглядало досить страхітливо... — буркнула Наталія.

Вона уявила собі Ганку з очима її кота й пирхнула від сміху. Фейсбук подивився на неї майже людським поглядом і нявкнув.

— Тікай на кухню, Фейс! — гукнула йому Ганка й запросила Наталію до кімнати.

Помешкання було гарним і просторим. Світлі відполіровані меблі. Простенькі клаптикові килимки. Усе здавалося приємним і затишним.

— Гарно в тебе, — похвалила Наталія.

— Та ну. Ходи до мене. Отам я собі все справді гарно облаштувала. Хоча, на жаль, ніхто, крім мене, цього не оцінив. Батько каже, що йому це нагадує про День Усіх Святих. Ну, він мене цим так надихнув, що я його слова сприйняла буквально й купила свічки, і тепер кімната справді трохи скидається на цвинтар, коли згасити світло.

Щойно Наталія ввійшла до Ганчиної кімнати, як у неї вирвався захоплений вигук. Уся кімната була обклеєна фотографіями, малюнками, усім, що можна почепити на стіну, приклеїти клеєм або скотчем. Зі стелі звисали ялинкові прикраси. Приголомшена Наталія лише невдовзі помітила, що саме було на стінах. Схоже, що ці незвичайні шпалери створювалися досить довго. Над письмовим столом видніли дитячі фотографії. Маленька Ганя з татом і мамою. На морі, у Закопаному, верхи на поні. Шкільні фотки рівненьким рядочком через усю стіну. Над ними якісь наклейки. Сердечка, зірочки, песики. Кілька плакатів із зірками каналу «Дісней». Далі більш дорослі фотографії. А на протилежній стіні, найменш освітленій... Наталія здригнулася.

— Навіщо... Навіщо ти обклеїла стіну некрологами? — насилу видушила вона. — Це що...

— Ні, я їх не знаю. Це чужі люди, випадкові, я їх із «Виборчої» вирізала.

— Це жахливо! Нащо ти це зробила?

— Сядь, — наказала Ганка. Сама теж сіла. — Усі так реагують, а я до цих некрологів звикла. І вони зовсім не видаються мені жахливими. Це сталося два роки тому. Я довідалася, що маю ваду серця. Почала втрачати свідомість, погано почувалася на фізкультурі. Мені призначили обстеження. Лікарі переконували, що із цим можна жити, що це нічого серйозного, що воно не прогресуватиме, але я запанікувала. Думала, що вони мене ошукують. Ці некрологи... Це був мій бунт. Я розлютилася на матір, а тоді на батька, що їм узагалі на мене начхати, сидять собі у своїх лабораторіях. І якогось дня почала обклеювати цим стіни. Я думала, що вони мене роздеруть, коли побачили.

— Я б тебе теж роздерла. Але... невже тебе це не пригнічує? Я б, напевне, заснути не могла, якби поруч була стіна з некрологами.

— Я до них звикла. Призвичаїлася. Крім того, я вже перестала боятися.

— Чого саме?

Наталія припускала, що знає відповідь, але запитати мусила.

— Ну, як це, чого. Смерті перестала боятися.

— Я не знаю, як можна призвичаїтися