Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

Звернув у під'їзд на Сенаторській. Це має бути десь тут.

Войтека він добре не знав і той йому ніколи особливо не подобався. Але не слід уникати людей. Цікаво, чого йому треба? Подзвонив, а що ніхто не відчинив, Марцін увійшов сам. Схоже, тут тривала якась вечірка, бо у квартирі було гамірно й скрізь накурено. У кімнаті, звідки долинав галас, Марцін побачив Войтека, а крім нього ще двох хлопців і якусь дівчину. Помітивши його, Войтек широко посміхнувся.

— Ну, нарешті! Це Роберт, Муньо і Майка. А це мій однокласник, Марцін. Пивка? — звернувся до Марціна.

Марцін уже хотів було відповісти, що не п'є, але йому зробилося ніяково, і він узяв пляшку. Роззирнувся кімнатою. Йому тут подобалося. Скрізь були плакати музичних гуртів, на стіні висіла електрогітара, а на підвіконні лежав трамвайний розклад «вісімнадцятки».

— З дня народження, — пояснив Войтек. — А тобі коли вісімнадцять стукне?

— У грудні, — відповів Марцін.

— У грудні пополудні, — засміялася Майка.

— Майже вгадала. Якраз на святвечір.

— Фак! То ти Ісус!

— Певне, мене б так назвали, якби я народився в Іспанії... Але мене навіть Адамом не назвали. Ти граєш? — спитав Войтека, кивнувши на гітару.

Марцін жодного разу такої навіть у руках не тримав. Цікаво, як воно — грати? Таланту він явно не мав, хоча класно було б спробувати. Із кожним ковтком пива він дедалі більше розслаблявся. І йому стало добре й легко. Про Наталію Марцін забув.

— Я тут у п'ятницю паті хочу замутити. Приходь зі своєю дівчиною, — сказав Войтек, наче прочитавши його думки.

— Може й прийду, — відповів Марцін.

Войтек витягнув з коробочки цигарковий папір і тютюн. Скрутив цигарку.

— Закуриш? — спитав Марціна.

— Ні. Я не курю, — відказав той.

— І такого не куриш?

— А що це? — поцікавився Марцін і відчув себе повним ідіотом, бо дівчина засміялася.

— Найкраща марихуана в місті. Чистенька, смачненька.

— Ні... — Марцін завагався.

— Та чого ти, старий? Це лише в нас її вважають наркотиком, а в купі країн курять на вулиці.

Марцін простягнув руку по джойнта.

Та й реготали ж вони з нього. Особливо ця дівчина. Аж за животи хапалися від сміху, бо Марцін затягнувся, а тоді розкашлявся так, що замалим не виплюнув легені. Намагався вхопити повітря, а в грудях щось аж свистіло й грало, мов у старого сухотника.

— Я ж казав, що не курю, — Марцін силкувався здаватися впевненим, але, звісно, йому було страшенно ніяково. Може, саме через це, коли вже дихання заспокоїлося, він затягнувся травкою більше разів, ніж збирався.

А потім йому стало добре. Якось так легко. Розмова пішла невимушено. Раніше він у цій компанії почувався незручно, мовби брів проти течії. А тепер здавалося, що всі пливуть в одному напрямку, ніби на надувних матрацах. Марцін раптом відчув, що він задоволений життям. Більше не треба було старатися, щось комусь доводити, усе виходило якось само.

Зняв зі стіни гітару. Спитав, чи можна, але то було риторичне запитання. Певне, що можна, адже він Войтеків друг. Нащо питати? Світ відкритий для всіх, особливо для друзів.

— Показати? — запропонував Войтек. — Я погано граю. Тобто, майже взагалі не вмію. То мені батьки подарували на вісімнадцять років. Я хочу брати уроки, але поки бабок нема. Ну, але я над цим працюю.

Марцін нашорошив вуха. Вони ж мали поговорити про роботу.

— Не сьогодні, — відповів Войтек, мовби читаючи його думки. — Це ще не певняк... А крім того... — він ледь помітно кивнув у бік Майки, яка увімкнула собі якусь музику в навушниках і простяглася впоперек ліжка, немов тут більше нікого не було. — Це питаня довіри, — додав і бренькнув щось на гітарі.

— Класна, — сказав Марцін із заздрістю.

— У мене ще є стара акустична, — відказав Войтек. — Он там, пилюкою припадає на полиці. Але взагалі я завжди хотів мати електрогітару. А цю можу тобі позичити. Спробуєш, як воно тобі, — Войтек зняв з полиці гітару, витер блузою й простягнув Марцінові. — А колись, може, купиш собі власну.

— А тобі вона зараз справді не потрібна?

— Певне, що ні. Нова цяцька стару виживає. Король помер — нехай живе король, — і широко посміхнувся.

— А продати не хочеш?

— Ні. Мені її подарували.

— Хто? — зацікавився Марцін цілком природно. Але дарма. Бо Войтекове обличчя спотворила дивна гримаса.

— Татусь.

Марцін навіть не уявляв, що в таке лагідне слово можна вкласти стільки ненависті. Здавалося, що звуки від неї аж не витримували — тріщали по швах. Вирішив, що не допитуватиметься. Може, колись Войтек сам йому розповість про батька.

Марцін придивився до гітари й торкнувся струн. Посміхнувся до себе й навіть засміявся із власної недолугості. Він геть не знав, що із цим робити. Музичної освіти Марцін не отримав жодної, а єдиним інструментом, який досі тримав у руках, була пластмасова іграшкова сопілка.

— Не дивно, що більшість людей не грає на жодних інструментах і не знає нот, якщо в школі їм наказують грати на сопілці, — сказав він Войтекові. І, як виявилося, Майці, яка придивлялася до них, напівлежачи на канапі.

— Чекай, тут десь навіть валяється моя стара сопілка, — захихотів Войтек. — Ото лажа була, правда?

Витягнув шухляду письмового столу й витягнув звичайну сопілку кольору слонової кості.

— О в мене така сама була! — зрадів Марцін.

— І в мене! — усміхнулася Майка.

За мить Войтек уже грав «Прибули до Вифлеєму», а Марцін розмірено вдаряв по струнах розстроєної гітари. Майка вдавала, наче виє, мов пес.

Раптом у двері постукали.

— Чорт! Матінка! — вигукнув Войтек помахом руки наказав замовкнути всім. — Травку сховайте!

Войтекова мати відчинила двері, не чекаючи дозволу. Відразу понюхала повітря.

— Войтеку! — аж зойкнула вона. — Ти що, куриш?

— Ні, це не я. Це... мій товариш, — і Войтек кивнув на Марціна.

Марцін аж очі витріщив від здивування, та що було робити. І лише кивнув ледь помітно головою.

— Я тільки одну закурив, — промимрив він і раптом відчув, що от-от розрегочеться. Довелося вийти з кімнати.

— Цей твій