Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло
Мати Наталії, як і її донька, поринула у власний світ і власні проблеми. Вона недовго думала про доньку та її вагу. Може, через те, що чим довше думала, тим більше їй здавалося, що, можливо, перебільшує, і Наталія зовсім не така худа, і якщо донька здорово харчується й більше займається спортом, то це для неї краще. Що, може, вона, її мати, справді підсвідомо заздрить їй через таку стрункість? А може, тому, що вона так перейнялася власними проблемами, що на доньчині їй просто забракло часу?
* * *
Лінка запізнилася до школи. Проспала, а ніхто її не розбудив. Домчала до класу й уже хотіла тихенько сісти на своє місце, аж тут побачила, що замість учительки польської біля столу стоїть якась рудоволоса жінка.
— Пробачте, — промимрила дівчина й сіла так тихо, як тільки могла. — Що це? У чому справа? — пошепки спитала Зузу.
— Лекція на тему анорексії. Щойно почалася.
Рудоволоса змінила слайд презентації. На екрані з'явилися фотографії схудлих жінок. Тоді нові й нові. Виглядало все це жахливо. Ці постаті скидалися не на людей, а на якихось хворих птахів... Нагадували жертви концтабору. Скелети або втілення смерті. Постаті з dance macabre[3].
— Це фото моделі Ізабель Каро. Вона померла від анорексії в 2010 році. Їй виповнилося тоді двадцять вісім і вона важила тридцять один кілограм. Захворіла на анорексію в тринадцять років. У 2007 Каро взяла участь у кампанії проти анорексії. Тоді й опублікували це фото. Воно шокує... Особливо, якщо не забувати, що в боротьбі з хворобою Ізабель утратила кілька зубів, їй довелося обрізати волосся, бо половина випала...
— А все через те, що від моделей вимагають, аби вони були худими! — голосно прокоментувала Лінка.
— Так, проте не значить, що під загрозою опиняються лише моделі.
— Ну, але, мабуть, просто треба хотіти худнути й сидіти на дієтах...
— Так часто все починається. Але люди починають голодувати з різних причин, бажають контролювати власне життя. Невже ви думаєте, що вона його контролювала? Або, — тут з'явилося нове фото, — ось ця дівчина?
На фотографії була напівоголена дівчина, яка повисла над унітазом. Тіло вкривали численні синці.
— Вона мертва, — пояснила рудоволоса. — Так її й знайшли. Ця дівчина хворіла на булімію. Намагалася виблювати все, що з'їла. А з'їла стільки, що в неї розірвався шлунок.
Лінці зробилося недобре.
— О Боже, — вихопилося в неї.
— Шлунок витримує біля чотирьох літрів їжі. Вона поглинула понад п'ять.
Наступний слайд демонстрував уміст шлунку дівчини. П'ять літрових контейнерів.
Котрась із дівчат не витримала й вийшла.
— Коли хтось сідає на дієту, то ніколи не уявляє собі, що може захворіти. Чимало дівчат помирає від анорексії й булімії, а всім довкола здається, що вони самі завинили, позаяк або занадто мало їли, або навпаки, переїдали й блювали, щоб мати можливість безкарно запихатися. Тим часом це такі самі дівчата, як ви. Теж ходили до школи, про щось мріяли. Хвороба змінила все. Навіть ті, хто подолав це, ніколи не повернуться до звичайного життя. Ця хвороба руйнує внутрішні органи, знижує імунітет, — перелічувала лекторка.
— Краще я вже буду товстою, — прошепотіла Зуза на вухо Лінці.
— Припини, ніяка ти не товста, — відповіла Лінка. — Блін, я собі навіть не уявляла, що це такий кошмар. Зараз мене знудить.
Лінка прямувала Французькою. Здалеку побачила кебабну, вона добре знала це місце, бо іноді приходила сюди, закінчивши роботу в пана Антонія, аби щось переїсти, хіба що пані Стася її чимсь годувала. Тоді Лінка сідала над повною тарілкою, і їй здавалося, що вона отримує гроші за обід, а не за сумлінну працю.
Дівчина вирішила, що коли розмова вийде вдалою, піде в нагороду на кебаб. А якщо ні? — завагалася вона. Тоді... теж піде. Щоб підняти настрій. Сама із себе посміялася й раптом побачила кафе. Як воно звалося? «Біла гарячка»? На вивісці видніли металеві білі мишки, які бігли до дверей кафе. Ха-ха! «Біла гарячка»! Не «Біла гарячка», а «Білі мишки»! Який же пан Антоній кумедний! Добре, що пані Стася цього не чула, бо ще б подумала, що то в нього ознаки старечого маразму чи щось таке.
Лінка легенько штовхнула двері.
І аж охнула від подиву, опинившись усередині. Тут було дивовижно! Усі меблі були різними, і всі виглядали так, наче їх знайдено на блошиному базарчику. Стільці обтягнені тканиною різних кольорів і відтінків. Деякі здавалися новими, мабуть, їх старанно відреставрували. Столики з натурального дерева мали різну форму й не всі були новими, зате на них лежали ажурні серветки. З карнизу звисали тюлеві фіранки, а на стінах... На стінах були фото в прегарних рамках. Чорно-білі портрети: молода мати чистить картоплю, а дитина бавиться каструлею. Маленька дівчинка грає в класи. Хлопець Лінчиного віку на скейтборді. Літній чоловік годував качок. Лінка обожнювала такі фото, тому зупинилася біля кожного й на мить навіть забула, навіщо сюди прийшла. І лише жіночий голос повернув її до дійсності.
— Доброго дня, щось замовляєте?
— Я прийшла спитати про роботу... — відповіла Лінка. — Здається, ви шукали помічницю. Як же у вас гарно... — не втрималася вона й негайно зніяковіла, бо ця молода жінка ще подумає, наче Лінка їй лестить.
— Дякую... — усміхнулася та. — У вас... у тебе... перепрошую, можемо бути на «ти»? Бо якось воно дивно...
— Звісно, — відказала Лінка. — Мене звуть Лінка, Халіна, — представилася вона. — Халіна Барська.
— Рута. Рута Немчик.
— А Рута — це від якого імені? — Лінці дівчина відразу сподобалася. Ім'я теж.
— Просто Рута. Тільки не називай мене Руткою чи Руточкою. А
