Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

— Ти просто не розумієш. Я перестала боятися, що помру. Повірила, що з тим, що в мене, справді можна жити. І мені допомогли не оці всі психологи, до яких водила мене мати, невропатологи й психіатри.

— То що тоді допомогло? Ти закохалася? — завжди прагматична Наталія раптом відчула романтичний настрій.

— Hi. He тоді. Мені допомогло те, що мати поїхала. Це сталося... понад рік тому. Розумієш, після того, що сталося із франком...

— Із Франком? А хто такий Франк? Чи Френк?

О Боже. Наталія вже боялася, що в Ганниному житті існує якась сумна таємниця. Та, на щастя, дівчина засміялася.

— Не хлопець Франк, а просто франк, швейцарський. Аж не віриться! Я сиджу на одній канапі зі щасливою людиною, чия родина не має кредиту в швейцарських франках!

— Справді, не має, — відказала Наталія. — Принаймні я про це нічого не знаю.

— Ну, тоді час на короткий урок. Береш кредит у франках, тобто іноземній валюті, коли цей франк, скажімо, коштує два злотих. А невдовзі він стає вже не по два, а по три п'ятдесят. І що тоді відбувається?

— Гадки не маю. Із чим відбувається?

— Ну, зі сплатою кредиту. Що із цим діється? Я тобі допоможу. Твій борг зростає на стільки, на скільки підскочив цей чортів франк. А тепер уяви собі: я хвора, мені здається, наче взагалі от-от помру, франк росте, батькові все до лампочки, бо для нього важливі тільки його університет і дослідження. І раптом мати отримує пропозицію роботи в Латвії. Зарплата, яку вона отримуватиме, утричі вища, ніж досі. От що б ти зробила?

— Ну, не знаю, залежить від...

— А якби в тебе була серйозно хвора дитина? Яка помирає від жахливої, підступної, запізно виявленої смертельної хвороби серця? Ти б поїхала?

— Ні.

— Отож. А мати поїхала. Спочатку, коли я три дні без перерви плакала, вона назвала мене істеричкою й іпохондричкою, а тоді спакувала речі — і пурхнула звідси! Ось, чому я можу дозволити собі цю школу. І чому нарешті вірю, що не помру.

Наталія усміхнулася й глянула на подругу, яка виглядала вже значно краще. На обличчі з'явився легенький рум'янець, а очі знову заблищали.

— А загалом... Наше тіло страшенно недосконале, правда? Кажу тобі, це дуже неприємно раптом дізнатися, що у твоєму серці щось лопотить. Я собі так уявляю цей клапан, як він тріпоче.

— Ага, як національний прапор, — захихотіла Наталія.

— Саме так.

* * *

Лінка позіхала. Годинник показував другу ночі, а вона досі готувала допис для блогу. Вона ніяк не могла перестати думати про ту розмову яка стосувалася анорексії, і заходилася шукати в неті матеріал на цю тему. Знахідки її шокували. Тому зараз вона писала на емоціях і не дивилася на годинника. Знову не виспиться. Останнім часом Лінка була наче зомбі: школа, робота, блог. Усе це вимагало купи часу. Вона знову закинула фотографії. А найгіршим було те, що дівчина зрозуміла: їй більше подобається писати. Дурня якась, адже вона вчилася у фотографічному ліцеї, а не на журналіста. Та Лінка нічого не могла із цим вдіяти. Позіхнула ще раз і поставила крапку.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».

Тіло. Найчастіше ми про нього взагалі не думаємо. Воно просто є. Така собі машина, яка дозволяє нам жити. Ніхто не замислюється, як воно працює. От, працює собі якось, та й годі. Якщо вдається пробігти п'ять кілометрів чи піднятися на восьмий поверх без задишки, ми радіємо, що перебуваємо в гарній формі. Що наша машина працює. Краса тіла або її відсутність — це лише вторинний ефект. З функціональністю не має нічого спільного. І все-таки тисячі людей роздивляється власне тіло, аналізує його красу. Гладкість шкіри, колір, гармонійність рис. Та передусім замислюються над вагою.

Чи достатньо я струнка? Чи не маю складок жиру, целюліту, відвислого живота? Може, мої стегна не досить пружні? Адже моделі на подіумах неймовірно худі — і я повинна виглядати так само, як вони! Що ж, коли йдеться про моделей, цієї стрункості можна досягти ціною неймовірних зусиль. Анорексія якраз і є хворобою, яка часто стосується дівчат із подіумів.

Обличчя анорексії, Ізабель Каро, померла, коли їй було двадцять вісім, але виглядала вона як скелет. Важила лише тридцять кілограмів. З недугою дівчина боролася із тринадцяти років, цілком можливо, що моделлю вона стала якраз завдяки анорексії... Інша модель, бразилійка Ана-Кароліна Рестон, померла, коли важила сорок кілограмів при зрості 174 см. Під кінець життя вона харчувалася виключно помідорами та яблуками. З анорексією змагалися не лише моделі, але й актриси та інші особи перших шпальт: Одрі Гепберн, Кейт Мосс, Каліста Флокгарт чи Крістіна Річчі. Здається, що це хвороба зіркових осіб, зіпсованих настільки, що вони думають лише про свій вигляд. Проте це не так.

Анорексія часто з'являється в дівчат. Як-от, приміром, в англійки Шарлотти Седдон, яка померла від неї в сімнадцять років. Вона боролася із жахливою хворобою чотири роки, і ніхто з рідних цього не помітив. Ще одна шістнадцятирічна англійка померла від серцевого нападу потому, як рік сиділа на дієті. Вона просто хотіла натягти на себе джинси меншого розміру... Є серед жертв і двадцятирічна полька. У неї були життєві плани, вона хотіла стати стоматологом, але хвороба перекреслила все.

Анорексія веде до руйнування організму, який перестає отримувати головні необхідні складники: білок, жир, вуглеводи. Йому бракує вітамінів і мінералів. Від чого помирають хворі на анорексію? Ті, про кого я читала, часто слабували на тяжку анемію, мали ниркові хвороби, проблеми із кровообігом, але буває, що анорексія супроводжується паралічем, і навіть ушкодженням мозку.

А вони