Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

— Це ще не температура.

— Але мені погано, слабкість і взагалі... — застогнала Наталія.

І вона досягла, чого хотіла, бо мама відразу метнулася на кухню, щоб приготувати якісь розчинні ліки. Наталія швиденько стала на стільці й обірвала дві чудові квітки орхідеї, їй хотілося плакати.

* * *

Лінка була задоволена. Рута пообіцяла їй, що на початку грудня сплатить за листопад. Отже, вона нарешті зможе купити запізні лий подарунок Адріанові! І, звичайно, подарунки на Різдво. Дівчина йшла пішки від площі Вашингтона й відчувала таке піднесення, що якби була дитиною, то, мабуть, танцювала б від радощів.

— Агов! — гукнула їй Рута. — Швиденько, ходи мені допоможеш. Усе-таки легше чіпляти фотографії удвох.

— Що це? Нова виставка?

— Умгу, це такий місцевий молодий фотограф, із Саської Кемпи. Фотографує квіти й сади. Трохи дивно, як для мужчини.

— Справді? Я колись знала одного хлопця, завзятого садівника.

— Але глянь на ці фотки. Досить цікаві, правда?

— Ну... правда. Так чи сяк, а дуже відповідні о цій порі року. Відразу піднімають настрій. Люди собі пригадують, що колись була весна. І, може, буде знову, — відповіла Лінка.

Щиро кажучи, фотографії їй не подобалися. Досить посередні, неначе із журналу для дачників. Звичайні квіти, листя... хіба що з досить цікавого ракурсу, сповнені сонця й оптимізму. Але не надто вигадливі, якісь нецікаві. Передусім вони нічого не промовляли. Невідомо, навіщо влаштовувати таку виставку.

— Я б, звісно, у грудні воліла якісь зимові пейзажі. Але ніхто не нагодився. Зголосився якийсь чувак, який робить страшенно похмурі знімки у Фотошопі, технічно навіть непогані, але такі жахливі, що клієнти могли би замовити страви, пообідати, а тоді б їх знудило від побаченого. І тоді я випадково побачила ось ці. Їх переповнює добра енергетика. Як і автора, дуже симпатичного хлопця. А взагалі хочу тобі сказати... — Рута замовкла. — Маю до тебе справу.

— До мене? Справу?

— Треба буде підготувати кейтеринг. Святковий. Лише базові страви: оселедець, якісь салатики, заливна рибка...

— Заливна рибка? — Лінка відчула, як холоне. От, здається, і настала мить, якої вона так боялася. Хтось вимагатиме від неї, аби вона щось готувала! Кошмар! — Але ж я із самого початку попереджала, — наважилася Лінка, — що не дуже вмію готувати.

— Ми це разом зробимо. Та чого ти, мені просто потрібна допомога. На цьому можна заробити, а кафе потребує додаткових грошей, інакше нам кінець і ми закриємося. Ми це обговоримо, а поки допоможи із фотографіями.

Лінка стала на стільці з рамкою в руках, а Рута чіпляла жилку на гвіздок. Невідомо-чому, Лінці раптом зробилося недобре. Може, вона нині мало їла? Довелося злізти зі стільця.

— Що це з тобою?

— Не знаю. Я не встигла пообідати, часу не було. Або застуда починається, така пора року, еге ж? — засміялася дівчина.

— Тоді краще тримайся подалі від мене. Бо якщо захворію, то накрився цей кейтеринг.

«Я б із задоволенням захворіла. Лише щоб не готувати», — подумала Лінка й чхнула, мов на замовлення.

— Ну, все з тобою зрозуміло, — підсумувала Рута.

— Та ні, мені вже краще. Я тобі допоможу, — і знову стала на стільці. Лінка справді відчула якийсь несподіваний приплив сил.

Дівчата спокійно почепили всі фотографії, а тоді сіли порадитися.

— Послухай, — сказала Рута. — Щодо цього заливного. Якщо жодна з нас не вміє цього робити, купимо готову. У мене є телефон до класної тітки. Але нічичирк, спитає хтось — скажеш, що сама готувала.

— Окей, — погодилася Лінка повагавшись.

— Розумієш, я не хочу нікому нічого пояснювати, що це за кейтеринг, якщо я частину страв замовила. Гаразд? А решту зробимо разом. Я дещо вмію, візьму рецепти в бабусі та з інтернету.

— Ну, не знаю...

— Слухай, у нас немає виходу. Каса порожня, а грудень — це найгірший місяць для кафе, ніхто не приходить на каву, всі лише подарунками переймаються. Просто мені допоможеш, прийдеш на кілька годин. Я тобі заплачу більше, скажімо, по дванадцять за годину. То як?

«Нічого собі більше, — подумала Лінка. — Цікаво, скільки вона сама на цьому заробить?» Звичайно, їй було соромно про таке питати, але Лінка вирішила при нагоді відверто поговорити з Рутою.

— До речі... — кашлянула вона. — За листопад... ти мені... — і ковтнула слину. Ніби й заробила ці гроші, та розмовляти про них якось нелегко.

— Почекай, я подивлюся, що можна зробити. Скільки грошей у касі?

Лінка розсердилася. Адже вони домовлялися!

Рута полічила купюри.

— Так отож, — мовила вона, тяжко зітхнувши. — Можеш узяти собі триста. Решта буде, як щось з'явиться в касі. Просто більше немає. Нині треба було розрахуватися за продукти...

— Але це лише половина... А коли я отримаю всі гроші? Бо мені теж треба купити подарунки і...

— Я ж тобі сказала, що грошей немає! — роздратовано кинула Рута. — Так що ти маєш бути зацікавленою в цьому кейтерингу. Будуть бабки в касі, будуть і в твоїй кишені.

Лінка розлютилася. Вона б із задоволенням розвернулася й подалася, куди очі світять, але справи це не вирішувало. Вона ж повинна отримати свої гроші. Інакше можна забути про подарунки й про поїздку... Адже жодної угоди вона з Рутою не підписувала. Узяла три папірці з Рутиних рук і сховала до гаманця.

— Гаразд, — мовила вона. — То коли треба готувати того оселедця?

— Усе має бути готове вісімнадцятого грудня, тоді фірма відзначає святвечір. Зустрінемося напередодні. Я куплю продукти, мені потрібні тільки робочі руки. Ага, і ще стосовно сьогоднішнього дня...

— Сьогоднішнього дня?

— Так. Ти ж на роботу прийшла? Чи ні?

— Ну, так.

— От і добре. Буде цей вернісаж, за півгодини. Треба налити вино, порозкладати тістечка. Я трохи побуду, а тоді вшиваюся. Залишишся з гостями, а тоді прибереш.

— До котрої це триватиме?

— Сподіваймося, що не дуже довго. Якщо засидяться, доведеться їх тактовно попрохати. Але ж ми однаково працюємо до десятої, а вернісаж о дев'ятнадцятій. Гадаю, трьох годин їм буде досить.

І тоді двері кафе відчинилися, і до приміщення увійшов не хто інший, як... Лукаш. Спершу Лінка його не впізнала, він мав дуже елегантний вигляд. Убраний був у джинси, білу сорочку й жилет. Побачивши Лінку, здивувався.

— Лінка! Що ти