Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

— Ну, я б не сказав... Ти ж знаєш, що я про все це думаю. Я Адріанові багато пробачила й вірю в тривалі почуття.

— То й вір собі, от і прекрасно. А я більше не вірю в жодні почуття. А в тривалі й поготів.

Лінка й не намагалася переконати подругу, це не мало жодного сенсу. Крім того, вона пригадала собі, як усе було, коли Адріан її покинув. І потім, коли вона довідалася про його зраду. Тоді вона теж не вірила в кохання на все життя.

— А як твоя мама? Коли розлучення?

І тоді Наталія роздратувалася.

— Може, ти ще запитаєш про мої пошерхлі п'яти? Це що, допит? Я що, розпитую в тебе: як школа, як Адріан, як пес, як фотографії?

І тоді розлютилася Лінка.

— Ні. Справді. Ти мене ні про що не питаєш і не збираєшся! Це я цікавлюся твоїм життям і хочу тобі допомогти, попри все, а ти моїм — ні. Тому ти не спитаєш мене, як моя робота, як моя кошмарна шефиня, як мені вдасться приготувати дві миски оселедців у сметані і як витягнути в Рути гроші, котрі вона мені винна. Не спитаєш, чому я не можу фотографувати так, як мені хочеться, та й про інші речі теж не спитаєш.

«Наприклад, не спитаєш, що мене так турбує, — подумала Лінка. — А я не скажу тобі, що в мене затримка місячних». Але вона нічого не сказала. З неї було досить.

— Ти закінчила? — спокійно запитала Наталія.

Лінка мовчала.

— Мабуть, я вже піду, — сказала вона зрештою. — Я справді хотіла, як краще. Але чомусь нічого мені не виходить.

— То йти. Я не затримуватиму.

Єдине, що відчувала Наталія, був гнів. Їй хотілося, щоб Лінка собі пішла й дала їй спокій. Вона була такою самою, як усі решта! Суцільні допити й нуль розуміння. А що вона її ні про що не розпитувала? Наталія вважала, що так краще. Коли хтось хоче про щось розповісти, то й так скаже. Нащо когось мордувати без кінця питаннями? Може, воно й краще, що Лінка піде собі. Наталії треба робити вправи. Бігати вона, мабуть, не піде, але переконає маму, щоб та дозволила їй записатися на фітнес. Може, це саме те, чого їй бракує.

* * *

Лінка вийшла з Наталіїного будинку. Вона справді дуже розсердилася. Відчувала, що подруга до неї несправедлива. Зірвався вітер, і за мить Лінка відчула на обличчі перші краплини дощу. Грудень узагалі нічим не нагадував про зиму. Швидше про листопад. Усе в погоді помінялося місцями, ніхто й не чекав що різдвяні свята будуть зі снігом.

Лінка сподівалася, що коли вони з Адріаном поїдуть в гори, там буде гарна погода. Вона вже все розпланувала. Поїдуть на канікулах. Цьогоріч у мазовецькому воєводстві вони починалися раніше, у середині січня. В Адріана теж були канікули, але трохи згодом, через сесію. Проте перший тиждень був спільним. Отже, вони поїдуть «Пендоліно» до Кракова. Там переночують, підуть на якісь виставки. Адріан обожнює ходити до музеїв. Тоді автобусом до Закопаного, де проведуть ще кілька днів у якій-небудь мальовничій дерев'яній хатині. Буде чудово й так романтично! І це стане подарунком на його день народження й почасти на Різдво! Переконає Адріана взяти етюдник, може там буде гарний краєвид з вікна? На Ґевонт або...

Вона так замріялася, що замалим не наштовхнулася на якусь згорблену стареньку, яка долала вулицю під цією огидною грудневою мжичкою. Лінка відскочила, потрапивши в самісіньку середину калюжі. Тихенько вилаялася й обтрусила черевики від сірої грязюки, на яку перетворився сніг упереміш із дощем. Та коли її на додачу забризкала машина, яка їхала назустріч, з Лінчиних вуст вирвалися дещо міцніші слова. Як тут зберігати спокій у грудні?

Вона знала, що невдовзі буде ще гірше. Почнеться купування подарунків, нескінченні корки, увесь цей передсвятковий гармидер. Натовпи в торгових центрах і люди, які метушаться туди-сюди, мов параноїки. А до всього ще й ця гидезна погода. Ну, але в горах усе буде інакше. Адже там погода завжди гарна. Лінка трохи жалкувала, що не вміє кататися на лижах. Треба навчитися! Адріан теж не вмів, тож наразі це не проблема.

Дівчина вирішила піти на Центральний вокзал і купити квитки на потяг. Вона знала, що в попередньому продажі є певна кількість дешевих квитків, може, вдасться купити?

Зайняла чергу на вокзалі. Хвіст тягнувся величенький, люди, мабуть, почали купувати квитки на свята. Нарешті дочекалася своєї черги.

— Добридень. Я б хотіла купити квиток на «Пендоліно»... на п'ятнадцяте січня. До Кракова. На якийсь ранковий потяг. Здається, є якісь акційні квитки...

Вусань, який стояв за Лінкою, поплескав її по плечі.

— Слухайте, мені зараз поїзд утече, швидше там.

Лінка озирнулася й зустрілася із сердитим поглядом якогось чоловіка. На щастя, у віконці поруч звільнилося місце, інакше він би її просто з'їв. Але касирка теж глипнула на неї непривітно. «І чому люди такі неприємні?» — подумала Лінка. Вона взагалі не могла цього збагнути. Невже не можна бодай іноді посміхатися?

— На який потяг? — спитала бабера. У неї було пряме руде волосся, яке при корінні мало інший колір. «Може, вона така непривітна, бо в неї немає грошей на перукаря?» — подумала Лінка.

— А які є?

— Треба було подивитися раніше! — відбуркнула бабера. — Тут вам не бюро інформації. На потяг о восьмій квитків уже немає.

— Немає?

— Звісно, це ж канікули.

Хтось налягав на Лінку ззаду.

— Слухайте, а швидше не можна? — почулося знову.

— Тоді на наступний потяг.

— Теж немає, — жінка похитала головою. — Почекайте трохи.

Вона таки її пожаліла.

— Є квитки на середу по обіді. Оті дешеві, по сорок дев'ять злотих.

— Аж на середу по обіді! Це запізно!

Лінці здавалося, що касирка її обманює. І раптом почула приємний чоловічий голос.

— Дівчино, ви краще зверніться до центру обслуговування клієнтів, у головному залі. Там немає черг, ніхто не поспішає, там ви спокійненько купите квиток.

— Добре, дякую.

— То як, давати ті, що на середу? — нетерпляче запитала касирка. Мабуть, уважала, що коли Лійка зайняла стільки часу, то тепер неодмінно мусить щось купити.

— Ні, дякую, — відповіла вона.

— Морочить голову, а люди чекають, — просичала за спиною жінка в песцевій накидці.

У центрі обслуговування клієнтів справді все було