Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

іншого боку, хоч Наталія й намагалася обмежувати їжу, вона більше не помічала таких результатів, як спочатку. Вага зупинилася. Наталія попрохала маму, аби та дозволила їй записатися до фітнес-клубу. Нині після уроків збиралася туди вперше. Бодай заради цього треба було встати, одягтися й витримати ще один день у своєму ліцеї для крутих. Якось та буде. Наталія втішала себе, що в найсумнішому випадку нічого не зможе відповісти й отримає одиницю.

Найгіршим було те, що тоді Вона розплачеться. Останнім часом могла розридатися на людях, хоч і ненавиділа це. Раніше вона й подумати про таке не могла, але тепер Наталія неначе здалася. Почувалася приниженою, та щойно їй виступали сльози, дівчина вже не могла їх стримати. І вони просто собі текли. Усі бачили, яка вона плаксійка. Поводиться як мала дитина. «Не думай про це, — наказала собі Наталія. — Думай, як витримати, і тоді все буде добре».

Вийшла з дому, як завжди, настільки заздалегідь, щоб не запізнитися. Пунктуальність у неї теж була під контролем, і це їй добре вдавалося. Як і планування дієти. Нині вона з'їла тільки помаранчу. Сто калорій, зате це забезпечувало почуття ситості й додавало енергії.

Учителька фізики виглядала, наче Коперник. Так Наталія й називала її подумки. Фізичці було за сорок, хоча вона належала до тих жінок, чий вік важко визначити. Вона могла виглядати так само або майже так само й двадцять років тому. Довгасте обличчя, запалі щоки й волосся, вкладене химерними старомодними буклями. Викапаний Коперник. Голос у неї був теж якийсь потойбічний, мовби вона говорила в трубу. Може, вона тому так лякала Наталію?

Але Наталія була досить розумною й усвідомлювала, що лякає її не Коперник. Вона боялася говорити привселюдно, боялася глузувань, і цей страх чаївся в ній самій. От і тепер дівчина вийшла до дошки й похнюпилася.

— Знову не підготувалася? — загримів потойбічний голос.

Наталія спробувала видушити бодай слово, та лише кивнула головою. Коперник скривилася, а її губи розтяглися в дивній гримасі. Якщо це мало означати посмішку, то радше знущальну.

— Сідай на місце. Шкода на тебе час витрачати. Додамо одиничну. О, бачу, що із цих кілочків невдовзі буде справжній парканчик?

Наталія повернулася на місце й зітхнула. Ганя присунулася до неї, щоб заговорити, але Наталія приклала пальця до вуст. Краще не тепер. На перерві побалакають. Не варто дражнити Коперничку.

— Що відбувається? — запитала Ганка.

— Не знаю, — відповіла Наталія, бо так воно й було. — Якось... не можу відповідати.

— Не вивчила?

— Вивчила. Весь вечір зубрила. Але я боюся. Виходжу до дошки й мене ніби паралізує. Я відразу розумію, що не видушу й слова. І молюся лише про одне: аби не розплакатися.

— О Боже. У тебе типовий шкільний синдром. Чи, краще сказати, синдром цього ліцею. І не лише в тебе. Я теж раніше боялася, бо з мене кепкувала Ялинка, — Ялинка навчала польської, а прозвали її так через неймовірну кількість прикрас, які вона на себе чіпляла. — Почала глузувати з моїх літературних амбіцій.

Наталія це собі уявляла. Ялинка вміла бути жорстокою. А найдужче знущалася з дівчат, які писали вірші.

— Ти теж щось писала? — поцікавилася Наталія.

— Так, — не відразу відповіла Ганка. — Кошмарні вірші.

— Я впевнена, що ні! І з радістю прочитаю!

— Ні, краще не треба. Це було, коли я дізналася про хворобу. Хотіла бути як Посвятовська, писати вірші. От тільки та народилася талановитою, а я — ні... Вірші були дуже похмурими. Приблизно, як оті некрологи.

— Я однаково радо почитаю.

— Окей, якщо хочеш. Мені вже й самій трохи смішно через них. Вони для мене становлять історичну цінність. А тебе я добре розумію. Проте мусиш себе пересилити, інакше ти тут не витримаєш.

— А ти? Як ти це подолала?

— Зосередилася на іншому. Я тоді ходила по лікарях, з мамою сперечалася. Не знаю, якось я тоді забула, що школа — то моя найбільша проблема. Ну, і закохалася. Щоправда, потім із цього нічого не вийшло, але тоді допомогло.

— Ну, я найпевніше вже не закохаюся. Досить з мене любовних історій.

— Дурниці. Закохаєшся, як буде в кого. Забудеш про того свого Марціна, і все в тебе зміниться на краще.

— Авжеж, бо приїде лицар на білому коні.

— Та не про те йдеться, він може прийти пішки й носити кеди... Коли ти закохуєшся, то змінюєшся. В організмі виробляються ендорфіни...

— Ага...

— Гаразд, я просто засумувала за цим станом закоханості.

— А Сташек?

— Сташек? Він класний.

— Я знаю, — відповіла Наталія.

— А тобі він теж подобається?

— Ну, ти що, я недавно тільки розсталася із хлопцем. Але загалом він класний. Крім того, це ти була першою, а я не відбиваю хлопців у подруг. Я просто так сказала, що він хороший.

— Ми з ним ходили в кіно. І до кафе. Я його намагаюся якось закадрити, ну, розумієш. Ніжні погляди й усе таке. Але на нього це не діє.

— Може, у нього хтось є?

— Але хто? Я від початку року жодного разу не бачила його з якоюсь дівчиною.

— Може, у нього теж розбите серце, як у мене, — пожартувала Наталія. — Але якщо він пішов з тобою в кіно і ще там кудись, то це вже добре. Може, він не так швидко закохується.

— Ну, може, і не закохується швидко й легко, як я, — засміялася Ганка. — Побачимо. Хай там як, а ендорфіни в мене виділяються у величезних кількостях, досить його побачити.

— Я й не дивуюся. Він мені Лео нагадує, хлопця, у якого була закохана в Португалії. Принаймні зовні нагадує, бо я Лео не знала.

— Узагалі не була знайома й закохалася?

— Я розумію, це звучить безглуздо, але саме так і було. Уперше побачила його, коли мала ще одинадцять. Він мешкав через два будинки. Ми під час канікул завжди винаймали один і той самий будинок. Щороку я їхала туди з надією, що станеться щось, але нічого не відбувалося. Іноді ми віталися біля басейну. І все.

— І ти була закохана стільки років? Аж дотепер?

— Я його два роки не бачила. Але, звісно, я більше не кохаю Лео, адже був Марцін... А це просто історія без продовження.

— Неймовірно. І так романтично.