Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

Пів на дев'яту – дев'ята – це однозначно запізно! Те, що залишилося від шилінга, Маргарита витратила на дзвінок на макаронну фабрику. Тато, як завжди пунктуальний, був уже на місці. Однак поки вона прорвалася до нього через секретарку, гроші вже майже закінчилися. Маргарита закричала у слухавку: «Негайно приїжджай! Вони хочуть вигнати Гансика зі школи!» Гроші скінчились, і зв'язок перервався.

Маргарита вийшла з телефонної будки і повільно попрямувала до директора.

– Ну, нарешті! ~ сказала секретарка, відчинила двері до кабінету директора, взяла Маргариту за плече й підштовхнула всередину. Маргарита сподівалася побачити зарюмсаного Гансика перед суворим директором. Але картина, яка відкрилася перед нею, набагато перевершила всі сподівання. У кабінеті, крім директора та Гансика, були і маленький сухоребрик, і хлопець у вельветових джинсах, і хлопець у комбінезоні, і хлопець у картатих штанах. А ще там були дві пані й один пан. Якби Маргарита не знала, що перебуває у школі, то подумала би, що потрапила в дитячу поліклініку. У маленького сухоребрика вся голова була заклеєна пластирем, хлопець у комбінезоні мав шапочку з бинтів, у хлопця у вельветових джинсах були товсті бинтові пов'язки на двох пальцях. Маргарита затамувала подих і стала біля Гансика.

– Ну, тепер ми всі тут, – сказав директор, незадоволено озираючись навкруги. – Невесела справа, – пробурмотів він. Дві пані й один пан теж щось пробуркотіли.

Директор узяв зі свого письмового стола аркуш паперу.

– Закмаєре, – сказав він, – ось тут чорним по білому написано, що ти накоїв! Лікар засвідчив, що це справжнісіньке побиття! А ти… – директор поглянув на Маргариту, – а ти, хоч і старша за нього, але нічим не ліпша!

Директор показав на хлопця в комбінезоні:

– Надірване, прокушене вухо!

Він показав на хлопця у вельветових джинсах:

– Побите плече!

Він показав на хлопця в картатих штанах:

– Вивих пальців!

Маргарита була геть спантеличена. Виявилося, що її викликали сюди не як захисницю брата, а як обвинувачувану.

– Я тільки допомагала братові, – сказала Маргарита. – На нього напали троє!

– А ми тільки допомагали Маєрові, – закричали забинтовані. – Бо ж Закмаєр втричі ширший за Маєра.

Маєр нічого не сказав. Певно, вважав, що заліплений пластирем череп – достатній аргумент для обвинувачення.

– А з чого все почалося? – спитав директор. Тут втрутилась одна з пань:

– Закмаєр* напав на нашого без жодної причини!

– Це правда? – директор поглянув на Гансика. Гансик не поворухнувся. На його товстому обличчі, яке і так ніколи не страждало надмірною мімічною жвавістю, а тепер іще й було спотворене набряками, струпами та жовто-зеленими синцями, не можна було помітити жодних змін настрою.

– Кажи щось! – прошепотіла Маргарита.

– Ну, Закмаєре? – нетерпляче наполягав директор. Гансик не поворухнувся.

– Мені важко в це повірити, – сказав директор, звертаючись до пані, котра назвала малого Маєра «нашим». – Ми ніколи не помічали за Закмаєром нічого подібного. Як сказав мені класний керівник, він завжди був доволі тихою спокійною дитиною, легко керованою.

Маргарита зиркнула на настінний годинник над письмовим столом: було п'ятнадцять по восьмій. Якщо тато збагнув, що від нього вимагається, то незабаром має бути тут.

«А до того часу, – вирішила Маргарита, – я теж западу в таке саме заціпеніння, як Гансик! А що тут іще можна зробити? їх так багато, а нас тільки двоє! Все одно нічим не зарадиш. Хіба тато щось придумає!»

Маргарита опустила підборіддя на груди і заплющила очі. «От затята сімейка!» – продзижчав у неї над вухом жіночий голос. «2500 шилінгів самі лише окуляри», – дзявкнув іще хтось. «Небезпека для суспільства, ганьба для класного колективу», -обурився хтось інший. «Сорочка геть подерта!» – це знову був той самий жіночий голос. «Штани і куртку довелося здати в хімчистку!» – додав чоловік. «Тільки не слухати, – вмовляла себе Маргарита. – Просто не слухати і чекати на тата. Насправді ми не такі вже й погані, якими вони нас зараз тут виставляють!»

Рівно сім хвилин Маргарита стояла перед столом директора, з опущеною головою вислуховуючи докори на свою адресу. А тоді двері відчинились, у них з'явилася секретарка і тоном церемоніймейстера оголосила: «Батьки Закмаєрів!»

Маргарита відразу ж змінила позу. Вона навіть спромоглася посміхнутися татові й мамі. Гансик зі свого заціпеніння так і не вийшов.

Розмова в кабінеті директора тривала понад годину. І була вона доволі-таки напружена та гаряча. Насамперед тато і мама визнали, що Гансиків напад на маленького Маєра аж ніяк не можна назвати актом гуманізму. На їхню думку, це, звісно, негарний вчинок, але за нього хлопця вже покарано. Мама звернула увагу присутніх на його поранення, а тато, вказуючи на Маєра, додав: «Якби ми так обклеїли пластирем нашого сина, він би виглядав іще гірше!» На поранення трьох інших хлопців тато відреагував, зневажливо махнувши рукою. Чи присутні матері та батько вважають своїх синів такими слабаками, спитав він, що одна-єдина маленька Маргаритка могла завдати їм серйозної шкоди? Хіба його Маргаритка винна, що ці «незґраби», втікаючи з поля бою, трохи потовклись? А покусане вухо, запевнила мама, це, без сумніву, просто самооборона. Вона ж знає свою лагідну доню! Без потреби, вигукнув тато, його Маргаритка ніколи не почала би кусати! І вже аж ніяк не хлоп'ячі вуха! І взагалі, сказали тато і мама хором, інколи трапляється, що діти б'ються між собою. Так бувало колись, так буває зараз, і так буде завжди. І не треба зайвий раз робити з мухи слона.

– Але окуляри, – пообіцяла мама, – ми, звісно ж, відшкодуємо!

– Ми ж застраховані, – докинув тато.

Перед десятою директор був уже геть знесилений.

– Як на мене, – оголосив він, – цю справу можна закривати. Відповідні оцінки з поведінки Закмаєрам виставить педрада. Мені ж особисто продовження цих розмов видається недоцільним і небажаним. Батьки жертв, звісно, можуть подати скаргу в поліцію. Це, звичайно, їхнє право.

– Але тоді ми теж подамо скаргу, – в один голос скрикнули тато і мама, – бо наш Гансик – теж жертва!

Пан і дві пані ще трохи пообурювались і, кидаючи розлючені погляди, відступили. Директор попросив присутніх учнів на знак примирення подати одне одному руки. Потиск рук відбувся без особливого ентузіазму, і коли й це було залагоджено, троє школярів і маленький Маєр пішли на уроки.

Тато і мама простягнули директорові руки