Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер
– Гансику, не будь такий дурний! – прошепотіла вона йому. – Гансику, я ж тобі нічого не зробила!
Та Гансик копнув її в литку і заверещав:
– Не чіпай мене! Ти коза дурна! Ти сказала, що залишишся з нами! Обіцяла зробити чорно-білу дошку для моїх пір'їн! А сама пішла з мамою!
Маргарита, не зважаючи на біль у литці, спробувала його заспокоїти:
– Та я зроблю! Сьогодні ж після обіду прийду, і ми знайдемо в підвалі дошку і пофарбуємо її!
– Якщо ти прийдеш, я тебе не пущу! – не вгавав Гансик і вкусив Маргариту за руку. їй довелося його відпустити, й він утік.
Відтоді – а вже минуло два тижні – Гансик і Маргарита не розмовляли. А якщо випадково зустрічались у коридорі, то не дивились одне одному в очі.
Якось чудового сонячного четверга після уроків Ґабріела запросила Маргариту на морозиво. Маргарита за останній місяць стала надзвичайно ощадливою. Вона вже не вимагала від мами кишенькових грошей, бо не знала до пуття, як у них справи з фінансами. Одного разу вона почула розмову між Марі-Луїзою та мамою про якийсь грошовий переказ, причому Марі-Луїза оцінювала суму як однозначно замалу, натомість мама вважала її достатньою. Та Маргарита боялася влазити в ці «грошові справи». Гінцель був тут із нею цілком солідарний: «У фінансові паскудства старих краще не пхатися», – говорів він.
Отож, подруги, ласуючи великими порціями морозива, вийшли з кафе. Раптом Ґабріела схопила Маргариту за рукав і перелякано скрикнула:
– Дивися! Здається, там Гансик!
– Де? – підскочила Маргарита.
Ґабріела показала на ріг наступної вулиці. Маргарита випустила з рук морозиво та портфель і помчала. На розі в оточенні кількох школярів і справді був Гансик. Він стояв на землі на колінах, а під ним лежав маленький худорлявий хлопчина, котрого Гансик нещадно лупцював. Поки Маргарита до них підбігла (а вона ще ніколи в житті не бігала так швидко!), картина дещо змінилася: якийсь хлопець, такого ж зросту, як і Закмаєр, і майже такий самий завширшки, накинувся на Гансика. А коли Маргарита нарешті домчала до рогу, її брата гамселило вже троє міцних хлопчаків.
– Четверо на одного! – вигукнула Маргарита. Вона потягла одного з забіяк за холошу вельветових джинсів і спробувала відірвати його від Гансика. їй це, може, навіть і вдалося би, якби не втрутилося двоє спостерігачів. Вони схопили її і міцно тримали. Один із них сказав:
– Він перший почав!
А другий додав:
– Так йому і треба! Напав на такого маленького! Маргарита закричала:
– Це мій брат! – і спробувала вирватися від тих двох, але вони п не відпускали.
– Спочатку він дістане, що заробив! – сказав один із них.
– А тоді можеш забирати свого круглого братчика і котити його додому! – засміявся другий.
Маргарита була змушена дивитися на те, як хлопець у вельветових джинсах і хлопець у комбінезоні тримали Гансика, а хлопець у картатих штанях навішував йому помордасів. Тим часом худорлявий хлопчина звільнився і стояв біля Маргарити, яка з усіх сил пручалась і копалася на всі боки. З носа в нього текла кров, ліве око напухло, в руці він тримав розбиті окуляри.
– Якщо в нього не зламаний ніс, я – трамвай, – сказав один із глядачів, витираючи йому з-під носа кров паперовою хусточкою.
Тих двох, що тримали дівчину, ця інформація так вразила, що вони трохи відпустили Маргаритині руки, і вона нарешті вирвалася від них.
– Припиніть! Негайно припиніть! – закричала вона, потягнувши хлопця в картатих штанях за сорочку. Тканина тріснула, Маргарита вхопила майку, відшхала п власника подалі від Гансика і пожбурила на глядачів. Вона навіть не припускала, що здатна на такі подвиги! Другого кривдника вона схопила за шлейки комбінезона. Він усе одно не хотів відпускати Гансика, тому вона в розпачі просто взяла і вкусила його за те, що опинилося найближче до її рота – за вухо. Хлопець скрикнув і, тримаючи обома руками своє вухо, покинув поле бою. Тип у вельветових штанах, побачивши таке, теж утік. Маргарита нахилилася над Гансиком і підняла його. Гансик застогнав і перекинувся назад.
– Гансику, – прошепотіла Маргарита і заплакала, бо на нього просто неможливо було дивитися без сліз: ніс спух і перетворився на величеньку картоплину, на щоках подряпини, верхня губа нагадувала червоного дощового хробака, а з тріщини на ній со-чилася кров. У широко розплющених очах не було видно практично нічого, крім білків, тільки десь угорі з-під повіки виглядали серпики рогівки. Гансик закотив очі досередини і, так би мовити, відключився від світу.
Це, здавалося, справило враження як на учасників, так і на глядачів. їхнє збуджене бурмотіння стихло, і незабаром Маргарита крізь сльози побачила біля себе лише одну пару ніг. Вона поглянула вгору.
Забіяки та спостерігачі повтікали. Залишився тільки хлопчина з розбитими окулярами й нібито зламаним носом.
Маргарита знову перевела погляд на Гансика. Не тільки тому, що хотіла повернути його до притомності, але і через те, що їй стало соромно перед цим малим сухоребриком.
– Я йому нічого не зробив, – сказав малий, – я просто не повірив, що його мама поїхала в Африку. Бо я ж її щодня зустрічаю!
Втерши сльози, Маргарита стала краще бачити і помітила, що Гансик уже тільки вдає з себе непритомного: очі його були тепер заплющені, повіки смикались, а драглисті груди тремтіли.
– Якщо він так тупо бреше, – сказав малий, – то мусить враховувати, що рано чи пізно у класі всі про це довідаються!
Маргарита з усієї сили підтягла Гансика вгору і поставила на ноги. Він зробив спробу впасти на коліна.
– Якийсь хворий! ~ сказав малий. – Є купа дітей, у котрих розлучені батьки. І нема чого так смикатися, коли йому про це кажуть.
Маргариті було важко втримати брата у вертикальному положенні. Після бійки з трьома хлопцями в неї самої залишилося небагато сил, а Гансик висів у неї на руках, як мішок борошна вагою центнер.
– І до того ж такий нюня! – презирливо сказав малий. Він узяв свій портфель, що лежав біля стіни будинку, кинув останній розлючений погляд на Маргариту з Гансиком і пішов.
Маргарита злякалася, що от-от впустить на землю свого тяжкого,
