Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

Куди поділася Ґабріела? Невже просто пішла додому? Ні, Ґабріела нікуди не пішла. З двома портфелями в руках, своїм і Маргаритиним, вона повільно наближалася до подруги.

– Клас! Бійка була, як у вестерні! – захоплено вигукнула вона. Маргарита все ще не могла відхекатися.

– Якщо ти вже не допомогла мені битися з тими засранця-ми, то принаймні зараз поможи. У мене вже немає сили!

Ґабріела засміялася.

– Маргарито! «Засранцями»! Якби моя мама це почула, вона вже не була би така щаслива, що ми з тобою нарешті потоваришували! – Ґабріела підхопила Гансика під пахву з одного боку. Маргарита взялася з іншого.

– А де його торба? – запитала Ґабріела і роззирнулася. Ган-сикової зеленої сумки не було ніде.

– Мабуть, її поцупив хтось із тих хлопців, – сказала Ґабріела. – Що це за збочення? Певно, якийсь мазохіст!

Поволі, крок за кроком, Маргарита і Ґабріела потягнули Гансика до трамвайної зупинки. Маргарита все ще озиралася за його портфелем. У злодія-мазохіста їй щось не дуже вірилося.

– Гансику, мій коханий, – засапано промовила Ґабріела. -Чи ти не міг би, будь ласочка, спробувати трохи сам попереставляти ноги?

Гансик не реагував. Він висів на дівчатах так, ніби його кості були з ґуми. Долаючи сто метрів до зупинки, Маргариті довелося тричі заперечно відповідати на співчутливі запитання перехожих, чи не треба, бува, викликати швидку допомогу.

– У трамвік ми цього хлопа не запхаємо ніколи в світі, -прохрипіла Ґабріела, коли вони нарешті дошкандибали до зупинки. – Тут без крана не обійдешся!

Маргарита стурбовано кивнула.

– У тебе є гроші на таксі? – запитала Ґабріела. Маргарита мала тільки один-єдиний шилінг. Недоторканний

аварійний шилінг. Шилінг, аби в разі чого зателефонувати мамі.

Як вчасно вона про нього згадала! Подруги прихилили Гансика до смітника.

– Він вдає з себе мертвого, – сказала Ґабріела. – Так багато хто чинить, коли не знає, що робити далі.

Маргарита витягла з кишені монету, а з портфеля – картку, на який був записаний аварійний телефон мами. Вона тицьнула записку і шилінг Ґабріелі й показала на телефонну будку на протилежному боці вулиці.

– Мама ще мусить бути там. Подзвони їй і скажи, щоби негайно брала таксі і їхала сюди!

Сама бігти до телефону Маргарита не хотіла, бо боялася, що Ґабріела не досить ніжно поводитиметься з Гансиком, який вдавав мертвого.

Ґабріела побігла через дорогу. Побачити, чи додзвонилася вона, чи ні, Маргарита не змогла, бо телефонну будку їй заступив якийсь гладкий пан, котрий раптом зацікавився Гансиковим станом. І лише коли Ґабріела повернулась і доповіла: «Вона сказала, що буде тут за п'ять хвилин!» – Маргарита полегшено зітхнула.

Наступні п'ять хвилин були справжнісіньким пеклом. Гладкий пан, довідавшись від Маргарити, що Гансик у школі впав зі сходів, почав обурено лаяти недбалого директора, котрий не викликав швидку допомогу до такого покаліченого учня. Він конче хотів знати ім'я директора, номер і адресу школи, щоби подати на того «пана добродія» скаргу. Ґабріела охрестила директора доктором Данте, школу – ліцеєм ім. Муссоліні за адресою площа Медичі, 7. Вона була істинною поціновувачкою Італії! Та, на жаль, на зупинці стояла ще одна пані, котра застерегла гладкого пана: «Дівки тут вам наплели сім мішків вовни! Я все бачила! Цей хлопець побився!» Тут гладкий пан страшенно розгнівався і почав кричати на Ґабріелу, а після того, як вона показала йому язика, розлютився ще більше і сказав, що тепер особисто поговорить із паном Данте й відкриє йому очі на те, яке покоління він вирощує у своєму ліцеї ім. Муссоліні! Саме в той момент, коли пані збиралася поділитися з гладким паном своїми сумнівами щодо справжності імені директора й адреси школи, під'їхало таксі. Мама хотіла вийти, але Ґабріела швиденько запхала Гансика в машину. Маргарита залізла за ним і затраснула двері.

– їдьмо звідси геть! – сказала Маргарита мамі й показала на круглого пана. – Той дядько геть здурів!

– Ну, куди тепер? – запитав таксист.

Мама не почула Маргариту. Не почула вона і водія. «Гансику, моє біднятко, Гансику», – примовляла вона, витираючи хусточкою його обличчя.

– Водій хоче знати, куди ми їдемо, – Маргариті довелося штурхнути маму під ребра, щоби та повернулася до реальності і збагнула, що від неї вимагають прийняти рішення.

– І справді, куди? – пробурмотіла мама.

– Додому, – сказав Гансик, не розплющуючи очей.

– Де це? ~ водій нетерпляче стукав долонею по керму.

– І справді, де? – задумалася мама.

Водій обернувся і здивовано подивився на маму. Тут Гансик розплющив одне око (друге запухло так, що не розплющувалось узагалі) і сказав таксистові: «Ґрюндель-ґасе, 11» – то була адреса помешкання Закмаєрів.

Таксист кивнув і поїхав. Гансик схилив поранену голову на мамине плече, а мама нахилила голову, цілуючи час від часу Гансика в маківку. Маргарита відвернулася до вікна.

– Тут? – таксист зупинився перед будинком Закмаєрів.

– Так, дякую, – сказала мама і розрахувалася.

Виходячи з машини, Гансик відмовився від сторонньої допомоги. У нього навіть вистачило сили самотужки без особливої підтримки піднятися сходами нагору.

– Гансику, де ж ти так довго? – почули мама та Маргарита, відчинивши двері квартири. – Запіканка вистигне! – долинув із кухні голос бабусі. – Я ж тобі казала, що сьогодні буде запіканка…

Побачивши Гансика – між мамою та Маргаритою – бабуся злякано замовкла. Вона сиділа за кухонним столом. Перед нею лежала розкрита книжка – роман із життя аристократії. Маргарита відчула аромат ванілі, справжньої добірної бурдонської ванілі. Цей запах був для неї, напевно, найпрекраснішим у світі. Бабуся рвучко закрила роман про долі аристократів.

– Упав? – спитала вона.

– Побився, – сказала мама.

Бабуся підвелась і проінспектувала Гансикові поранення.

– А бруднющий який! – сказала вона. – Може, його покупати?

– Краще почекати, доки загоїться, – порадила мама і вказала на подряпини. – Бо інакше потім буде гноїтися.

– Тоді треба покласти його в ліжко, – зітхнула бабуся.

– Я сама! – сказала мама і повела Гансика в дитячу. Бабуся звернулася до Маргарити:

– Хочеш запіканки з ванільним соусом?

Звичайно, Маргарита хотіла запіканки з ванільним соусом! Уже декілька тижнів вона була позбавлена таких кулінарних утіх. Вона захоплено кивнула й у цей момент помітила, що Гансик, який із маминою допомогою саме дійшов до дитячої, ризикнув кинути у бік кухні один-однісінький, але доволі пристрасний погляд. Промовистий погляд справжнього поціновувача запіканки з ванільним соусом. «Отож, – подумала Маргарита, -йому вже не так аж зле».

Маргарита отримала від бабусі повну тарелю запіканки та дві великі кохлі