Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

– О'кей, о'кей, – сказала мама. – Добре! Я хотіла тобі сказати, що готова залишитися з тобою, якщо ти не будеш втручатися в моє харчування і якщо ти від цього моменту будеш хоч трохи допомагати мені в хатній роботі і нарешті погодишся, що це не злочин, коли жінка хоче вчитись і здобути професію в дорослому віці! – Мама хотіла покласти руку татові на плече, але той різко відсахнувся.

– До радника, – продовжувала мама, – я можу не ходити, якщо тобі це аж так важко витерпіти. Я просто хотіла мати трохи власних грошей, невже це так незрозуміло? Тобто… -Мама не встигла договорити, бо відчинилися двері вітальні, і звідти вийшли бабуся і Гансик.

– Добрий вечір, Елізабет, – привіталася бабуся. Гансик узагалі нічого не сказав. Бабуся зайшла до кухні. Гансик залишився стояти в передпокої.

– Я не буду вам заважати? – спитала бабуся. На відповідь вона, здається, і не чекала, а відкрутила кран із теплою водою і почала шурувати й без того чисту мийку. Маргарита розгублено дивилася на маму. Мама розгублено дивилася на тата. Тато зробив ще один ковток пива і запевнив бабусю:

– Ні-ні, ти нам зовсім не заважаєш!

Мама встала. Було зрозуміло, що вона хоче йти геть.

– Мамо, дай мені свій номер телефону, – тихо сказала Маргарита.

Мама кивнула, витягнула записничок, із яким зазвичай ходила по продукти, взяла кулькову ручку, прикріплену до записника шнурком, і написала МАМА, а тоді 67… У цей момент у двері хтось подзвонив.

Дзвінок був такий різкий, що з переляку в мами замість наступної цифри вийшов лише довгий тремтячий штрих через увесь записник.

– Хто би це ще міг бути? – запитала бабуся, поглянувши на годинник із зозулею, якій показував за п'ять дев'яту.

Гансик побіг до дверей. Маргарита почула якесь бурмотіння, а тоді чітко пролунав Гансиків голос:

– Так, звичайно, Маргарита вдома! – Гансик вимовив це з неприхованим обуренням.

– Хто це? – гукнув тато і зробив іще один ковток пива. Маргарита хотіла піти в коридор, аби поглянути на цього пізнього гостя, але пізній гість вже стояв на порозі кухні.

– Добрий вечір, Маргаритко, моя квітко, – з посмішкою сказав Гінцель і кивнув мамі, татові та бабусі. – Вибачте, будь ласка, що я так пізно, просто ми з Маргаритою якось так наполовину домовилися, що вона сьогодні ввечері зайде до мене в гості. Й оскільки вона не прийшла, я вирішив сам зайти до неї. Так би мовити, щоби переконати!

Маргарита немов приросла до підлоги. Вона не почувалася на силі хоч щось відповісти Гінцелеві й ніяк не могла вирішити, куди має дивитися: на розпачливе обличчя тата чи на ще більш розпачливе обличчя бабусі.

– Ну, в чому річ, Маргаритко, моя квітко? – спитав Гінцель. ~ Хочеш зайти до мене на годинку?

Маргарита промимрила: «Не знаю». Та мимрила вона так тихо, що її точно ніхто не почув. До того ж, у цей момент тато закричав:

– Не має значення, що хоче чи не хоче моя донька! Дорогенький, уже дев'ята година! У цей час вона з дому не вийде! А з таким, як ти, вона взагалі не вийде з дому! Чуєш, ти?

– Це було достатньо голосно, – сказав татові Гінцель. І, звертаючись до Маргарити, додав:

– Вибач, я не знав, що тебе тут стереже такий мухомор. Тато підскочив до Гінцеля і простягнув руку, вказуючи на двері:

– Геть! Геть звідси! Негайно!

Гінцель зацікавлено і трішки співчутливо подивився на тата, котрий став червонющий, як буряк.

– Раджу вам звернути увагу на ваш тиск, шановний! – сказав він, повернувся і попрямував до виходу. Маргарита подивилася йому вслід. Зачиняючи за собою двері, він обернувся і кивнув їй.

Маргарита так і залишилася стояти спиною до кухні й подумала: «Ой, що зараз буде?»

їй не довелося чекати довго. Вона відчула в себе на плечі татову руку. Рука міцно схопила її і розвернула.

– Хто це був? Що він від тебе хоче? Чого він сюди приходив? Що ти маєш спільного з цією мавпою? Відповідай негайно!

А бабуся з тарілкою в руках, згіршено похитуючи головою, примовляла:

– Я взагалі не могла собі уявити, що таке буває! Та його треба в клітку! Це ж ненормально!

– Маргарито! – татова рука схопила її плече ще міцніше. -Маргарито! Скажи мені негайно, хто був цей покидьок!

Тато верещав так голосно, що Маргарита злякалася за свою барабанну перетинку і прикрила вухо рукою. Тато, можливо, тому, що в нього і справді був войовничий настрій, потрактував Мар-гаритин жест як захисну реакцію на загрозу ляпасу.

Він відпустив її плече, відступив на крок назад:

– Холера, та не роби ти такий вигляд! Я ж тебе ще в житті не бив!

Тоді він звернувся до мами:

– Може, ти мені скажеш, хто була ця ненормальна мавпа? Мама вирвала з нотатника картку з номером телефону, простягла її Маргариті, а татові відповіла:

– Я не бачила тут жодної мавпи. Мавпи – в зоопарку А я там вже давно не була.

– Припини свої ідіотські жарти! – обличчя тата червоніло все більше. – Ти ж прекрасно розумієш, що я маю на увазі цю татуйовану мавпу з цією, цією, цією жахливою штукою на черепі!

Тут втрутилася бабуся, все ще не випускаючи з рук тарілку:

– Тільки не кажи, Елізабет, що той тип тобі не здався ненормальним!

Мама знизала плечима:

– Нормальний – ненормальний… Яке це має значення. В одного – пензлик на черепі, в іншого – вуса під носом. Мене це не обходить!

– Але він хотів забрати твою доньку! – Татове обличчя вже було червоне, як кетчуп. – Це тебе теж не обходить?

– А ти хіба дав мені можливість втрутитися? – сказала мама, намагаючись вийти з кухні.

Тато заступив їй дорогу.

– Ти вважаєш, що це стильно, так? Це пасує до твого нового стилю життя? Коли твоя дочка водиться зі всілякими нікчемами, неробами, паскудами і покидьками?! – кричав він.

Мама постукала себе по чолі, похитала головою і спробувала протиснутися між татом і холодильником. Тато простягнув руку і перекрив нею мамі дорогу, як шлагбаумом. Мама спробувала її відсунути, але їй не вистачило сили.

– Ти звідси не вийдеш, – просичав тато.

І тут мама стала татові на ногу. Маргарита це точно бачила: спочатку вона повільно-повільно підняла ногу, повернула н так, аби підбір потрапив татові на пальці, з силою стала і ще й підкрутила. Тато заревів, зігнув руку в