Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

– А для вас, пане Гінцелю? – запитав офіціант.

– Ганчірку витерти стіл, – сказав Гінцель.

Кульгавий офіціант поглянув на Гінцеля ображено, а оскільки мав хворе око – страшенно вирячене і на п'ять четвертих вкрите товстою повікою, – це виглядало дуже загрозливо.

– Велику каву без молока і канапку з сиром, – поквапився додати Гінцель.

Він витяг вим'яту цигарку з рота і спробував закласти її за вухо, та цигарка не хотіла триматися, бо Гінцелеві вуха були дуже маленькі й дуже відстовбурчені.

– На Тенерифе зараз теж тепло, – сказав Гінцель. – А температура води двадцять три градуси! – Гінцель облишив спроби примостити цигарку за вухом. Він знову запхав її до рота.

– Полетиш зі мною на Тенерифе? – спитав він Маргариту.

– Аякже! – захихотіла Маргарита.

– Завтра чи наступної суботи? – спитав Гінцель – Чартерні рейси лише по суботах. Опівночі!

Маргарита перестала хихотіти. Вона досить добре знала Гін-це ля. Його погляд і те, як він говорив, переконали її, що він серйозно.

– Моя вельмишановна пані бабуня дещо розщедрилася. -Гінцель витяг із кишені чек і простягнув його Маргариті. -Цього вистачить для нас двох. На цілий місяць. А якщо будемо економити, то, може, і на два!

Маргарита з недовірою поглянула на чек. Те, що стара Целлян-дер-Целлергаузенка відвалила своєму зварйованому внукові таку велику суму, здавалося малоймовірним. Вона ж йому навіть сотні ніколи не підкинула! А на день народження подарувала коробку цукерок і пару майток!

– У неї починається старечий маразм, – пояснив Гінцель. -Вона вже така склерозна, що часом сама забуває, наскільки скупа! – Гінцель засміявся. – Вона сказала, що не може більше бачити моє татуювання. – Гінцель ніжно погладив вказівним пальцем метелика в натуральну величину, витатуйованого в нього на лівій щоці. – Вона вважає, що такі штуки мають лише матроси і пролетарі. Тоді я сказав, що для того, щоби видалити метелика, потрібна косметична операція. І вона почала наполягати, щоби я конче зробив таку операцію, інакше, мовляв, я ніколи не зможу стати адвокатом, чи дипломатом, чи головним лікарем. І вона виписала чек. Щоби забезпечити мені гідне майбутнє і нарешті позбутися цієї ганьби для родини.

Маргариті теж не дуже подобався метелик, витатуйований у Гінцеля на щоці. Вона ніколи не могла збагнути, що може штовхнути людину добровільно погодитися на болючі тортури з практично незворотними наслідками. А ще вона підозрювала, що Гінцеля ця прикраса теж уже давно дратує, але він просто не хоче цього визнавати. Торік, коли Маргарита з ним познайомилася, татуювання принаймні пасувало до його іміджу: тоді він ходив запнутий у чорну шкіру від шиї до носаків чобіт, із наїжаченою чорною щетиною на черепі, увінчаною жмутком волосся, кінчики якого були помальовані на червоно. Та приблизно півроку тому Гінцель змінив стиль. Тепер він мастив волосся гелем, робив проділ посередині й мав тоненькі вусики, закручені кренделиками. Він носив круглі нікелеві окуляри та черевики зі шнурівками, прадідові смугасті штани на шлейках зі шкіряними петлями, замість нормальної сорочки – чоловічу нічну сорочку початку XX століття з мотузяними ґудзиками та гаптуванням, а зверху – в'язану камізельку, точнісінько, як у цветльської бабусі. Поверх цієї так званої камізельки – прапрамодель сучасного порохівника. На думку Маргарити, метелик на щоці абсолютно не пасував до цього стилю. Він видавав те, що Гінцель раніше був зовсім інакший.

– Справді, піди і виведи його, – порадила Маргарита. – Я читала в якомусь журналі, що татуювання можна видалити методом шліфування. Тепер багато хто так робить!

Гінцеля така пропозиція обурила.

– Мій чудовий метелик! – вигукнув він. – От побачиш, колись він прикрашатиме мою ліву щоку в труні. Був би я дурний розтринькувати винятково щедрий дар бабусі Целляндер-Целлергаузен на такі бздури, як косметичні процедури. Два квитки до Тенерифе – ось набагато краща інвестиція для цих грошей!

Маргарита ковтнула теплуватої мінеральної води і пошкрябала живіт.

– Гінцелю, мій любий хлопчику, – сказала вона, – здається, ти не подумав, що я не можу просто так узяти і поїхати світ за очі, бо мушу ходити до школи! – Маргарита відхилилася на кріслі назад, принюхалась і зітхнула. – І навіть якби зараз були канікули, тато мені би цього ніколи не дозволив. І мама теж, напевно, була би проти.

– А ти просто втечи, – запропонував Гінцель.

– Ти що, з дуба впав! – вигукнула Маргарита.

– Сама ти з дуба впала, – сказав Гінцель. Він витяг із рота пом'яту цигарку і розкришив її між пальцями. – А що такого, якщо ти втечеш? Я тебе не розумію! Щодня біжиш до школи, зубриш, що дурна, тусуєшся у «Ваксельберґері» і спиш по сім годин. Хіба це життя? Це паскудне життя! Ти ж не живеш, ти животієш!

Маргарита наморщила свій дитинячий носик і принюхалася. Так вона робила часто, коли була дещо спантеличена. Марга-ритине принюхування натомість завжди збивало з пантелику Гінцеля. Щоразу, коли Маргарита принюхувалася, йому здавалося, що вона чує якийсь неприємний запах, і що це пахне саме від нього. Таке побоювання не було геть безпідставним, бо Гінцель не надто полюбляв чистити зуби чи мити ноги й ніколи не прав свій одяг. Коли Гінцелеві здавалося, що його речі занадто брудні, він купував собі на товчку нові, а старі просто викидав. Тільки шкарпетки та майтки він час від часу віддавав прати одній старенькій сусідці.

Отож, Маргарита спантеличено принюхувалась, а Гінцель спантеличено питав себе, в чому річ. Запах із рота? Спітнілі ноги? Смердючі лахи? Через це у нього завжди псувався настрій. Аж тут Маргарита заговорила:

– Ти геть звар'ював, Гінцелю! Чесно! – сказала вона. – А що, по-твоєму, мені робити після двох місяців на пляжі? Повернутися додому і покаятися? Чи поїхати автостопом у Бангладеш? Чи що?

– А чого ти вже наперед про це думаєш? – запитав Гінцель. – Два місяці, Маргаритко, моя квітко, – це майже вічність! Можливо, за два місяці все зміниться. Може, вибухнуть чотири атомні електростанції, і не буде вже ні школи, ні мами, ні тата!

– У тебе зовсім дах поїхав! – Маргарита задихнулася від обурення.

– Це в тебе поїхав дах, Маргаритко, моя квітко, – сказав Гінцель. – Чесно! Зараз треба жити! Тут і зараз – «Ніс еіпшіс», як полюбляли говорити латиняни. Якщо будеш завжди думати про наслідки, нічого в житті не побачиш!

– А тепер стули ґаву і послухай, що я тобі скажу, – прошипіла Маргарита. – Тобі легко говорити. По-перше, тобі щойно виповнилося вісімнадцять, і нікого особливо не