Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

Гінцель хотів щось сказати, але Маргарита не дала вставити йому ні слова.

– Тихо будь! – крикнула вона. – Я знаю наперед, що ти хочеш сказати. Я вже знаю твої прийомчики! Я міщанка, боягузка, пристосуванка і зануда! Я добре засвоїла все, чого мене навчили мої батьки-міщухи!

Гінцель не заперечував. Це обурило Маргариту ще більше. Зі злістю в голосі вона продовжувала:

– Так і є! Зі мною все ясно, мій любий! Я ж походжу з міщанської сімейки! Маючи тата, котрий пишається тим, що доріс до прокуриста макаронної фабрики, і маму, котра у тридцять три роки ходить на навчання, щоби здобути міщанський фах, – як би я могла стати іншою! З цим панові барону Целлянде-рові-Целлергаузену доведеться змиритись! А якщо тобі це не до вподоби, дорогенький, то знайди собі якусь зварйовану баронесу! Вона тебе зрозуміє ліпше.

Маргарита бештала бідного Гінцеля, як могла. Вона дорікнула йому, що в неформала він тільки бавиться. Упродовж одного сезону – у шкіряних обладунках і з червоним пензликом на макітрі. Потім іще рік – із проділом посередині й у прадідусе-вому вбранні. Для того, хто виріс у восьми кімнатах, до того ж із покоївкою та служниками, пожити кілька років в однокімнатній кавалерці з туалетом на поверсі – просто таке собі дивацтво й урізноманітнення, щоби не було нудно. Такий, як він, може собі дозволити бити байдики, вдавати з себе тусовщика і плювати на гроші.

– Але за цим, – продовжувала звинувачення Маргарита, -стоїть клан Целляндер-Целлергаузен із усім його статком, і у глибині душі ти чудово знаєш, що нічого страшного з тобою не станеться. Моя бабуся, якою склеротичкою вона би не була, ніколи би не змогла виписати такий чек! У моєї бабусі нема чекової книжки. І рахунку в банку. І грошей! Але для твоєї це -дрібничка! Насправді ж ти феодальний фраєр! У молодих дженджиків із вищого світу завжди так було! Всі вони в молодості кілька років бавляться собі в неформалів і тусують! Так належиться! Раніше вони пили-гуляли, грали в карти і робили борги, а тепер вони, бач, подаються в неформали! А згодом беруться за розум, і сім'я знову приймає їх у свої обійми!

Останню теорію висунула Марі-Луїза, і, властиво, Маргарита не була її прихильницею, бо була майже певна, що Гінцеля це не стосується. Хлопець справді щомісяця отримував від свого батька чек, але в нього точно не було жодного родича, котрий би чекав-не дочекався, коли це Гінцель упаде йому в обійми, щоб із любов'ю прийняти його назад у лоно сім'ї. Маргарита лише зі злості наводила такі несправедливі аргументи. Вона знала, що Гінцель зневажав свою родину, і що нічого його не ображає так, як припущення, що рано чи пізно він стане цілком пристосованим членом цього клану.

– Хай там як, а колись ти отримаєш спадок, – докинула Маргарита, щоб остаточно добити Гінцеля. – І вже тільки сама та частка, яку вони тобі зобов'язані дати за законом, зробить тебе багатим! Людина, котра колись отримає такий спадок, може легко сказати, що їй начхати на школу й оцінки, весь отой стрес і решту паскудних речей! На твоєму місці я би теж так зробила!

Маргарита замовкла, втомлена довгою промовою. «Так йому і треба, – подумала вона задоволено, – тепер він має про що поміркувати! Тепер він залишить мене у спокої!»

Гінцель подивився на Маргариту, погладив вказівним пальцем свого метелика і сказав:

– Ти мене не любиш!

Маргарита знову почала принюхуватись. І пошкрябала живіт. А тоді потягла себе лівою рукою за пальці правої, аж вони хруснули, і втупилась у протилежну стіну кав'ярні. Це мало означати: «Гінцелю, облиш цю тему! Я відмовляюся про це говорити!»

– Ти мене просто не любиш, от у чому проблема! – сказав Гінцель.

Маргарита не відводила очей від стіни. Вона почувалася безпорадною. Те, що Гінцелеві хотілось, аби вона його любила, вона збагнула вже деякий час тому. От тільки їй не було зрозуміло, чи можна було назвати ту прихильність, яку вона до нього почувала, «коханням». Гінцель їй подобався. Він був її найкращим другом. Але в неї абсолютно не виникало бажання поцілувати його, обняти, спати з ним. На початку їхньої дружби Маргарита думала, що не хоче цілуватися з ним тільки через його зуби. Вона бридилася його коричневих різців із надщербленими краями. Однак уже кілька місяців, як на місці гнилих зубів у Гінцеля з'явилися білі коронки, а Маргарита все ще не почувала жодної потреби цілуватися з ним. Тривалий час між Гінцелем і Маргаритою не виникало через це проблем, бо Гінцель не робив спроб фізичного зближення. Ґабріела, яка знала Гінцеля вже сто років, розповіла Маргариті, що в Гінцеля це завжди так, бо він, мовляв, імпотент, причому з психічних причин, які дуже глибоко закорінені в його підсвідомості.

Однак за останні тижні Гінцель змінив свою поведінку. Не те, щоби він ліз обніматись і цілуватись. Але майже при кожній зустрічі він питав Маргариту, чи вона його любить, або стверджував, що вона його не любить. Маргарита, може, нічого б і не мала проти того, щоби видати прихильність, яку вона до нього почувала, за кохання, та вона боялася, що раптом Ґабріелина інформація про імпотенцію не відповідає дійсності, й після позитивної відповіді Гінцель зі сяйливою посмішкою вигукне: «От і добре! Отже все чікі-пікі, і ти нічого не матимеш проти того, щоби зі мною переспати!» А тоді Маргариті довелося би рішуче відмовитись. Отож, краще було не робити жодних конкретних заяв.

Гінцель поклав руку Маргариті на плече:

– Чому ти не можеш просто визнати, що не любиш мене?

– Бо це не так просто, – промимрила Маргарита. – Бо я сама не знаю!

Гінцель забрав руку з Маргаритиного плеча і злісно засміявся.

– Бозю-бозю! – сказав він – Вона сама не знає! А ти просто згадай свого славнозвісного Кальба, Маргарито! Його ж ти любиш! Якщо ти маєш до мене якісь подібні почуття, то мене ти теж любиш!

– Я не люблю Флоріана Кальба, – сказала Маргарита. – І взагалі ти мене дістав!

Маргарита встала, взяла торбу й пішла до кульгавого офіціанта, котрий дрімав за шинквасом, аби розрахуватися за три склянки мінеральної води. Саме в той момент, коли він тицьнув їй у руку решту, в двері ввійшли Ґабріела й Іксі. Вони привіталися