Зоряний хлопчик - Оскар Уайлд
Справді, варто було б тобі побувати там зі мною. Виноторгівці проштовхуються крізь натовп, несучи на плечах великі чорні міхи. Більшість із них продають вино Ширазу, солодке як мед. Вони наливають його у невеличкі металеві келишки і посипають трояндовим листям. На ринковій площі стоять продавці фруктів з найрізноманітнішими плодами: тут і стиглий інжир з фіолетово-червоною м’якоттю; і жовті, немов топази, дині, що пахнуть мускусом; солодкі цитрини та райські яблука, грона білого винограду, круглі жовтогарячі помаранчі й довгасті зелено-золотаві лимони. Якось я побачив слона. Хобот його був пофарбований у червоний і жовтогарячий кольори, вуха прикрашала сітка, сплетена з темно-червоної шовкової тасьми. Він зупинився біля однієї з крамничок і почав поїдати помаранчі. А хазяїн тільки сміявся. Ти й уявити собі не можеш, які дивні там люди. Коли вони щасливі, то йдуть до продавця птахів, купують пташку в клітці й випускають її на волю, щоб радість їхня була ще сильнішою, а коли вони у скорботі, то шмагають себе колючими шипшиновими гілками, щоб біль не вщухав.
Якось увечері зустрів я негрів, що несли важкий паланкін через базар. Був той паланкін із визолоченого бамбуку, жердини — з червоного полакованого дерева, прикрашені мідяними павичами. На віконцях колихалися прозорі фіранки з мусліну, розшиті крильцями жуків і дрібненькими річковими перлинами, і коли паланкін проносили повз мене, визирнула з нього блідолиця Черкешенка й усміхнулася до мене. Я пішов (бо ж твоя зовнішність була в мене) за нею слідом, і негри прискорили крок і набурмосилися. Але мені то було байдуже. Я відчував, що мене охопила страшенна цікавість.
Нарешті зупинилися вони біля квадратного білого будинку. Не було у ньому вікон, лише дверцята малі, як двері до гробниці. Поставили вони паланкін на землю і тричі постукали мідним молотком. Через хвіртку визирнув Вірменин у каптані з зеленої шкіри і, побачивши їх, відчинив ворота, розстелив на землі килим, і ступила на нього жінка. Пішла вона, а тоді озирнулася та знов усміхнулася до мене. Ніколи не бачив я такого блідого обличчя.
Коли зійшов місяць, повернувся я на те місце і шукав той будинок, але не було його там. І зрозумів я, хто була та жінка й чому усміхалася до мене: була вона богинею місяця.
Тобі, безумовно, варто було б побувати там зі мною. На свято Молодика — щойно народженого місяця — юний Імператор попрямував зі свого палацу до мечеті помолитися. Чуб і борідка його були пофарбовані трояндовим листям, а щоки припудрені розтертим на порох золотом. Стопи його ніг і долоні були жовтими від шафрану.
На світанку він вийшов із палацу в мантії срібній, а на заході сонця повернувся назад у мантії золотій. Люди кидалися на землю й ховали свої обличчя, але я не став того робити. Я стояв біля ятки торгівця фініками й чекав. Коли Імператор побачив мене, він звів свої насурмлені брови й зупинився. Я стояв нерухомо і не складав йому шани. Люди дивувалися з моєї зухвалості, радили щодуху бігти з їхнього міста. Я і слухати їх не хотів, а пішов собі та всівся біля продавців чужоземних божків, і кожен із них подарував мені божка, й усі вони благали, щоб я їх залишив.
Тієї ночі, коли я лежав на подушках у чайхані на Гранатовій вулиці, увірвалася імператорська варта і потягла мене до палацу. Я ішов уперед, а вони замикали за мною кожні двері й навішували на них ланцюги. Усередині був великий двір, опоясаний аркадою. Стіни з білого алебастру де-не-де прикрашені були синіми й зеленими пташками. Тягнулися вгору колони з малахіту, долівка вимощена була мармуром, що нагадував кольором квітку персика. Ніколи в житті не бачив я нічого подібного.
Коли я перетинав двір, з балкона на мене дивилися дві жінки, запнуті у серпанок, і проклинали вони мене. Вартові підганяли мене, їхні списи дзвеніли об поліровану долівку. Відчинили вони ворота з різьбленої слонової кості, й опинився я у зрошуваному садку на сімох терасах. Цвіли там тюльпани й іпомеї, зростало сріблясте алое. Тоненькі як очеретинки струмені фонтану злітали у запорошене повітря. Кипариси здіймалися, як вигорілі смолоскипи. На одному з них розливався щебетом соловейко.
У кінці саду стояла альтанка. Ми підійшли, і назустріч нам вийшли двоє євнухів. Жирні їхні тіла тряслися при ходьбі, вони з цікавістю поглядали на мене з-під важких жовтих повік. Один із них відвів убік начальника варти і щось зашепотів йому на вухо. Другий жував ароматні пастилки, які картинним жестом витягував з овальної коробочки лілової емалі.
За кілька хвилин начальник варти розпустив охоронців. Вони повернулися до палацу, а євнухи неквапно пішли слідом, зриваючи дорогою солодкі ягоди шовковиці. Старший із євнухів озирнувся й посміхнувся до мене зловісно.
Тоді начальник варти вказав мені на вхід до альтанки. Я рушив без страху, відсунув важку завісу й увійшов.
Юний Імператор простягся на ложі з фарбованих лев’ячих шкір, а на зап’ястку в нього сидів кречет. За ним стояв у мідяному тюрбані нубієць, оголений до пояса, з важкими сережками у вухах. Поруч із ложем на столі лежав великий сталевий ятаган.
Побачивши мене, Імператор спохмурнів і сказав: «Як звати тебе? Не знаєш хіба, що я Імператор у цьому місті?» Але я не відповів йому нічого.
Вказав він пальцем на ятаган, нубієць вхопив його, підскочив до мене й щосили вдарив. Лезо просвистіло крізь мене, але не завдало найменшої шкоди. Нубієць упав долілиць, а коли підвівся, то зуби його клацали від жаху, і він сховався за ложем.
Імператор скочив на рівні ноги, рвонув спис із підставки для зброї й метнув у мене. Я упіймав його на льоту й розламав надвоє. Імператор пустив у мене стрілу, але я підняв руки й зупинив її на півдорозі. Тоді він витяг з-за паска з білої шкіри кинджал і встромив його нубійцеві в горло, аби той раб не розповів нікому про його безчестя. Невільник корчився,
