Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

— Ж-ж-ж-ж-ж! Пеу! Пеу! Ти-ххх! I тут я я-а-ак кудихтихнусь!

— Не те слово! А я підзагон уже визагнався і однаково… Ж-ж-ж-ж! Ж-ж-ж-ж!

— Ото ламери! Не так треба! Учіться, поки я живий: Ж-ж-ж-ж! Ж-ж-ж-ж!

Не бійтеся, ви не в дурдомі. Просто наші хлопчики люблять пообговорювати свої віртуальні успіхи. Імовірно, в них колективний склероз: увечері сидять у комп’ютерному залі й «мочаться» один із одним в ігри, а наступного дня в школі один одному ж і нагадують, як усе це відбувалося.

— Тьфу! Ну от уяви, що ти прямокутний трикутник — невже в тебе медіана б за спину полізла?

— І полізла б, якби я була така тупа, як ти!

— Та не можеш ти бути така тупа! У тебе ж один кут уже 90 градусів!!! Виходить, два інші — гострі…

Це теж не ваші слухові галюцинації. Просто Зіночка з Оленкою — наші відмінниці. Як завжди, після контрольної з математики, вони голосно сперечаються, яка відповідь мала вийти в сьомому завданні. Даремно сперечаються! Зрозуміло ж, що ніякій нормальній людині й на думку не спаде розв’язувати сьоме завдання, коли вищу оцінку ставлять за шість.

— Мутер! Мутер!

Це Тамарка в черговий раз відібрала в Якушева плеєр і вмикає його на повну потужність — перекриває всю нашу маячню піснею «Рамштайна».

Решта — я серед них — просто сидять і спостерігають за всім, що відбувається, іноді для повноти звучання постукуючи лінійкою по партах, ногами по підлозі або вмикаючи яку-небудь мелодію на своїх стільникових.

Загалом, чули ви коли-небудь бойовий клич диких індіанців, помножений на потужне ревіння мотоциклів, тріскотняву пострілів і гортанні завивання скривджених орангутангів, — і не оглухли при цьому? Що ж, тоді можете сміливо заходити в наш клас на перерві.

Саме на перерві, бо на уроках учні здебільшого мовчать або мимрять біля дошки щось тихесенько, а право голосу переходить до вчителів. Тоді в нас діється щось дійсно небезпечне для слуху. Ось як зараз:

— Це як розуміти, я вас запитую?! — незмінна наша класна керівниця до того ще й викладає літературу. Ця обставина істотно ускладнює наше з нею взаєморозуміння. — Хто дав вам право бути такими нездарами?! Та я б на вашому місці згоріла від сорому!

Отут вона не права. На нашому місці Тетяна Миколаївна — вона ж Танчик — не зробила б жодної помилки у творі, а отже, горіти від сорому їй не довелося б.

— Що це за ганчірочка! — Танчик тим часом гнівно потрясає в повітрі зошитом Гаврила. — Яке місце ти витирав цим, Гаврилкін?!

— Я не витирав! — спалахує Гаврило. — Я просто підкладав. Ми на футбол ходили, а там сидіти холодно. Усі на газетах сидять, а я… Ну…

Танчик так обурена, що навіть не знаходить відповіді і переключається на наступні пункти наших провин.

— Я старалася, вибирала для вас цікаву вільну тему! Та будь-який учень позаздрив би класові, що пише твір «Які конкурси потрібно проводити на позакласних заходах». І що в результаті?! Ганьба! Ось, Гаврилкін, ти пишеш: «Випробовуваний заходить у темний кабінет, а посередині лежить темний труб із ножем у спині…» Куди це годиться?!

— Це випробування… — шепотить Гаврилкін уперто. — Це перевірка, в кого найміцніші нерви. Це щоб виробити хоробрість…

— «Труб із ножем у спині»?! — не вгаває Танчик. — Хто такий цей «труб»? Шматок труби? Звідки в нього спина, і яким чином туди помістили ніж? Приварили?! Ти хоча б перечитував, що написав?! Або ось Андрєєва, — я напружуюся, як завжди, коли вчителі звертають увагу на мою скромну персону. Щосили намагаюся залишатися незворушною, але все одно відчуваю, як по-зрадницьки заливається фарбою обличчя. — Ти хочеш провести конкурс фантастичних оповідань. Вельми похвально. Але що за дивні «Люди Зимлі» зустрічаються у твоєму тексті?

— Це помилка… — я захищаюся, але Танчик ніколи не слухає наших виправдань.

— Чим так не догодила тобі рідна планета? Ти про множину взагалі чула?! Перевірне слово «землі» тобі коли-небудь зустрічалося?! Там же очевидний наголошений «е»! Чи ти зазвичай «зИмлі» кажеш?

— Зимлі, Зимлі! — хихотять підхоплюючи хлопчиська, і я відчуваю, що мене ще довгенько дражнитимуть цим дурнуватим словом.

— А про твір Крючкової нема чого й казати, — безжально провадить Танчик. — Мало того що в її тексті зустрічається місто «Пітербург»! То вона ще й ім’я головної героїні — своє ім’я — пише з помилкою! Вона в нас «Томара» виявляється! Чим ти думала, Крючкова?

— Пітер! — обурюючись, вигукує Тамарка, миттєво вкриваючись потом. — Перевірне слово «Пітер». А до мого імені — Тома… Мене так удома звуть!

— Петербург названо на честь його засновника — Петра. Петро — ось головна перевірка… А про ім’я — ох, тут і справді казати нема чого! Заглянь у будь-який свій документ! — Танчик уже виговорилася й потроху заспокоюється. — Випробування на хоробрість?! — і далі бубонить вона. — Це ж треба таке придумати! Так ніякий «труб із ножем» не налякає інтелігентну людину більше за перегляд ваших зошитів!

Цей «розбір польотів» міг би тривати ще дуже довго, але Тетяна Миколаївна кидає оком у свій записник і вмить змінює напрямок.

— А нас ще вважають гарним класом! — зітхає вона