Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна
Отже, я додала обличчю сумовитого виразу — чомусь мені дуже пасують «сумні очі», — ретельно зав’язала шкіряну шапку-банданку, попрощалася з дівчатами й подалася додому. Позаду, як завжди, іржала Крючкова, попереду — завивала хурделиця. Це ж треба, як швидко настала зима! Я й не помітила!
Уже перейшла пожвавлене шосе, за яким починалася територія нашого Кварталу, і в обличчя тисячею дрібних голочок врізався жахливий порив вітру. Уф! Я рвучко розвернулася спиною до заметілі й отетеріла.
Крючкова борсалася посеред дороги, мов корова на льоді. У буквальному розумінні. Ожеледь уже вступила у свої права, й Тамарка розмахувала руками, намагаючись підвестися, але знову ослизалась, щойно її підошви стикалися з трасою.
За три кроки від Крюкової, на тротуарі, стояв стовпом Гаврилкін і дико верещав. Не від сміху — від жаху: на всій швидкості, не в змозі вже зупинитися, просто на Тамару мчала величезна вантажівка й оглушливо верещала клаксоном.
Не знаю, що на мене напало, але встояти на місці не вдалося. З невимовною зловтіхою в душі я підскочила до ненависної однокласниці, схопила її за чубчик, що вибивався з-під плетеної шапки, та потягла на тротуар. Ну коли, скажіть, будь ласка, коли б ще мені трапилася нагода видерти нашому Крюгерові трішки патлів?!
Вантажівка, не перестаючи сигналити, промчала зовсім близько й спочатку огорнула нас теплою бензиновою парою, а по тому — добірною лайкою. Точніше, лайкою нас поливав водій, котрий вискочив, щоб дізнатися, чи з нами все гаразд.
— Та вас у міліцію треба здати! — волав він, коли довідався, що ми з Крючковою цілісінькі. — Паска вам всипати, щоб мало не здалося! Ти ба, придумали таке — під колеса пертися. Та я вас!!!
— Я послизнулася, — з Крючковою досі не бувало такого, щоб вона виправдовувалася. Причому не перед водієм, а переді мною. — Я не хотіла! — бідолашна й досі ще сиділа на землі, в її чорнющих очах мені навіть ввижалися сльози. — Ох! Ти ж могла через мене потрапити під машину! — розгублено повторювала вона. — Ти, ти! А ти! — останнє Крючкова кинула в бік Гаврила. До речі, досить загрозливо. — Верещав, як баба! Тьфу!
— Що «тьфу»? Що «тьфу»? — заторохтів Гаврилкін, нарешті остаточно отямившись. — Це я тобі про небезпеку, між іншим, сигналив. Я через тебе горло надірвав, а ти ще й пащекуєш…
— Та кому воно потрібне, горло твоє… — процідила Тамарка, встала, обтрусилась і раптом повідомила мені найжахливіший вирок: — Ось так, Вірко. Вони всі слабаки, а ти — людина! Я тепер за тебе — горою! Ми тепер із тобою справжні, вірні подруги. Затямила?
Що ця фатальна фраза — вирок і означає засудження до каторжних робіт, я зрозуміла того ж таки вечора. Телефон протяжно завив і низьким голосом Крючкової повідомив, що збирається робити уроки разом зі мною.
— Мучитися, так разом! Тим більше, живемо ж бо поряд… — пояснила своє бажання Тамарка й напросилася в гості. Мені якось не спало на думку відмовити.
І почалося…
Уроки Тамарка вчила найжахливішим із усіх можливих способів: ретельно. Про те, що можна прочитати двійко перших речень із кожного абзацу й скласти приблизне уявлення про зміст параграфа, ця ненормальна навіть не здогадувалася. Вона з маніакальною заповзятливістю уважно вивчала кожне слово й переказувала мені потім усе, що запам’ятала.
— Навіщо? Адже історик ставить лише ті запитання, що в кінці параграфа. Давай їх і розберемо! — намагалась я поділитися досвідом.
— Ти що?! — від такої пропозиції Тамарка вжахнулася. — Я так нічого не зрозумію! Ні, ви чули, — мою маму, що зайшла, аби запропонувати чаю, відразу ж було закликано у свідки. — Віра — геній! Вона вміє, не читаючи параграфа до кінця, відповідати на запитання…
— Вірочко, де твоя совість?! — мама, звісно, засмутилася. — Хтось так старався, писав підручник… Та якихось сто років тому люди життя віддавали за те, щоб здобути знання. А ти, маючи все під рукою, носом крутиш!
Мені миттю уявилися немічні старці, які витратили все життя на пошуки знань, і перед самою смертю поквапливо, тремтячими руками кинулися друкувати на допотопних ноутбуках наш підручник з історії. Вони так поспішали записати свої знання, аби я не зосталася цілковитою дурепою…
Загалом, я засоромилася.
І внаслідок усього цього, коли Тамарчин тато зателефонував і повідомив, що Крючкова уже на цілі півгодини запізнилася додому, ми вивчили тільки три уроки з п’яти заданих. І, звичайно, незробленими лишилися головні — інгліш і алгебра. Я ледь устигла списати їх в Оленки на перерві й жахливо перехвилювалася.
І хоча потім я привчила Тамарку робити спочатку найважливіші уроки, вдвох із нею ми все одно витрачали на домашку непристойно багато часу. Але не виганяти ж Крючкову? Адже вона так щиро вважала, що потрібна мені.
На жаль, виконанням домашніх завдань наша «дружба» не вичерпувалася. Відтепер і назавжди Тамарка вирішила піклуватися про мене та захищати від будь-яких глузів.
— Андрєєва, про що замислилася? — якось історик невдало пожартував, здивований моїм очужілим поглядом. — Про принца на білому коні? Та ти йому сто років не будеш потрібна, якщо історії не вивчиш. Принци — вони освічених цінують…
Хтось із хлопчаків бридко захихотів.
— Та ви що! — вся затрусилась від обурення і аж підскочила Тамарка. — Ви ж не знаєте, про що вона думає. Може, саме про історію. Навіщо ж відразу принижувати!
— Тамаро, перестань! — я змушена була втрутитися. — Я не про історію… Потрібна вона мені! Заспокойся!
Врешті-решт обидві ми отримали зауваження й ще довго вважалися істориком головними нахабами в класі. Або ось іще дурнуватий випадок.
