Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

цього разу не без гордощів. — Я ж недарма дала вам таку тему. Нам випало взяти участь у надзвичайно цікавому конкурсі. Дивно, що ніхто з вас не написав про нього у творі, — Тетяна Миколаївна замовкає і пильно оглядає клас. Від цікавості кожен з нас ладен розірватися на тисячу дрібних шматочків. — Вітаю, — нарешті глузливо повідомляє Танчик. — Як найзразковіший клас паралелі ми запрошені до участі в районному огляді…

— Класно! Здорово! — одночасно вигукують кілька голосів. Зізнатися, всілякі змагання ми обожнюємо. У КВК 9-А немає рівних. У спортивних естафетах — теж. І навіть у міських «Що? Де? Коли?» ми значимося серед найкращих команд. Останнє, щоправда, виключно завдяки Зіночці та Оленці. Ці дві ходячі енциклопедії примудряються відповідати в той час, коли інші «знавці» ще навіть не зрозуміли запитання. Конкурси — це чудово! «Рулез»! — як сказали б наші хлопчики. По-перше, тому що будь-який конкурс є чудовим приводом, аби прогуляти цілий день занять, по-друге — підносить наш 9-А до небес.

— Цього разу ми братимемо участь у районному «Міс Чарівність»! — урочисто повідомляє Тетяна Миколаївна.

— Упс! — після цієї красномовної реакції в кабінеті западає могильна тиша. Хлопчиська виразно кривляться, мов, хто ж із наших дівчат зможе претендувати на таке звання. Дівчиська розгублено перезираються.

Звичайно, кожній приємно було б перетворитися на титуловану Міс… Зізнатися, про такий поворот подій і я мріяла багато разів. Адже це найвірніший спосіб довести Вані Сємєчкіну з 10-Б, що він — дрюк! Він тоді кусатиме лікті з досади, що не запросив мене танцювати на торішній дискотеці. Він, звісно, привітає мене з перемогою й попросить номер телефону. Але я буду неприступна, як і годиться справжній Міс. Отоді вже він у мене попобігає! Зрозуміє, що втратив, і залишиться на все життя з дощенту розбитим серцем…

Щоправда, це тільки в разі мого виграшу. Але ж можна й програти! І наші «добрі» хлопчаки, авжеж, заплюють мене тоді за невідстояну честь класу. Та що там хлопчаки! Деякі дівчиська теж. Спочатку від заздрощів здихатимуть, що мене вибрали для участі в конкурсі, а потім в’їдливо перешіптуватимуться за спиною. Мовляв, «ха, на голові три волосини, та й ті в різні боки, а вона в Міс пройти мріяла!» — щось на кшталт отаких жахів. Ото вже ні-і-і…

І якщо відверто, навряд чи клас вибере мене. Я, звичайно, чудовий товариш і гарний друг, але для всіляких там чарувань і зачарувань не підійду, це точно. Це я ще з тієї дискотеки зрозуміла, коли Ваня Сємєчкін…

— Отже, кого виберемо в учасниці? — урочисто цікавиться Танчик і відразу, знаючи нас, грізно зсовує брови: — Тільки, будь ласка, без фокусів! Хлопців не висувати, свійських тварин не пропонувати! Отже?..

Тиша змінюється бурхливим потоком сповнених твердої переконаності вигуків:

— Та навіщо це нам, Тетяно Миколаївно! Насмішити кого чи там обігнати — це до нас. А так… Знеславимося, та й по всьому! — це навперебій вигукують хлопчиська.

— Ото ще, хвостом перед усіма крутити! — це наша найперша модниця і моя гарна подруга Таня. Вона, звичайно, впевнена, що врешті-решт клас все одно вибере її, але налаштована трішки покапризувати. Мовляв, благайте мене, вмовляйте, то, може, я потім — куди ж вас усіх подіти! — погоджуся. Тільки всі претензії у разі програшу, самі собі висловлюйте… Хитрюща! Нічого не скажеш, розумно придумала.

— Якби олімпіада чи «Що? Де? Коли?» — ми б із задоволенням, а так… — нудно тягнуть відмінниці. — Може, відмовимося?

— Не виправдаємо довіри директора?! Начхаємо на честь школи? — Танчик вкрай обурена. — Добре ж я вас виховала! Не хочете добровільно — діятимемо жорсткіше.

Танчик хижим рухом розкриває класний журнал, і в мене починається роздвоєння особистості. «Тільки не мене, тільки не мене!» — подумки кричу я і відчуваю при цьому, як у підсвідомості пульсує зрадницька, ганебна думка: «Ну хай же хоч раз поталанить, нехай починає за списком… Не Азаренкова ж тоді виберуть…» Нишком оглядаю клас і помічаю, що решта наших дівчисьок, схоже, так само розриваються від змішаних почуттів.

— Отже, добровільно ви не хочете, — загрозливо тягне Танчик.

І тут стається немислиме. Навіть неприпустиме. Ба — й зовсім катастрофічне…

— Я хочу! — впевнений Тамарчин басок розпорює напружену тишу. — А чо? Я в дитинстві моделлю мріяла стати…

— О! — багатозначно видає Гаврило й навіть присвистує для більшого ефекту.

— Кандидатуру прийнято, — з незворушною посмішкою оголошує вирок Тетяна Миколаївна. І відразу береться до справи: — Що ж, Тамаро, піди, будь ласка, до завуча, забери опис конкурсу. А ми всі разом поки що подумаємо, чим можна допомогти тобі в підготовці.

І ось наш місцевий Фредді Крюгер, він же Тамара Крючкова, рвучко підіймає над стільцем своє важке тіло й гордовито несе його до дверей. Усвідомлюючи відповідальність моменту, Тамарка напружено сопе й важко шльопає кросівками.

На щастя, двері за Тамаркою зачиняються раніше, ніж 9-А починає висловлювати свою думку.

— Ви з глузду з’їхали! Цього не можна допустити! — навперебій кричать дівчата.

— Ми ж не в зооконкурсі беремо участь, ніхто не зрозуміє, навіщо ми виставили на сцену бегемота! — Таня, здається, не на жарт ображена. Вона й так не зносила цієї Тамарки, а вже тепер…

— Зате поприколюємося! — миролюбно гмикає хтось із хлопців.

— Та годі вам! — я, звісно, не витримую такої несправедливості. — Раз такі розумні, себе б і пропонували! Людина не побоялася, зважилась на ТАКЕ, а ви ще й знущаєтеся! Не сміятися треба, а думати, як допомогти Тамарці!

— Без психотерапевта не обійдемося, — зауважує хтось.

— Ах так?! — Таня обурена моєю поведінкою. — Ти за