Зоряний хлопчик - Оскар Уайлд

І мертвій коханій сповідався він. У ніжні мушлі вух її вливав він терпке вино своєї повісті. Поклав він маленькі руки її собі на плечі, пестив пальцями тонку очеретинку її шиї. Гіркою, гіркою була його радість, і повним дивної втіхи був його біль.

Темне море підступало дедалі ближче, біла піна стогнала, ніби прокажений. Білими пазурами піни дряпало море берег. З палацу Морського Царя знову долетіло голосіння жалобне, і далеко в морі великі Тритони хрипко сурмили у мушлі-ріжки.

— Утікай звідси, — просила його Душа, — бо море підкочується дедалі ближче, і якщо ти зволікатимеш, поглине воно тебе, вб’є. Утікай звідси, я боюся, бо бачу, що серце твоє для мене закрите силою кохання твого. Утікай звідси у місце безпечне. Ти ж не виженеш мене на той світ без серця, ні?

Та не слухав молодий Рибалка Душі своєї, тільки до Русалоньки мовив він:

— Кохання краще за Мудрість, цінніше за скарби і прекрасніше за ніжки дочок людських. Вогонь не може його здолати, ані вода потопити. Я кликав тебе на світанку, та не з’являлася ти на поклик. Місяць чув твоє ймення, а ти замкнула свій слух для мене. Бо підступно тебе я покинув і тільки на власні муки звідси пішов. Але завжди кохання до тебе було зі мною, і ні на крихту не зменшувалася сила його, і ніщо не могло подолати його, хоча я бачив зло і бачив добро. А тепер ти померла, і, безсумнівно, помру з тобою і я.

А Душа благала його полишити це місце, але він не слухав — таким сильним було його кохання. А море підступало дедалі ближче, намагалося захлеснути його хвилями своїми, і коли він усвідомив, що кінець його близько, поцілував він нестямними вустами холодні вуста Русалоньки, і серце його розбилося. Повнота його кохання розірвала йому серце, і знайшла в нім Душа шпаринку, увійшла в серце і стала з ним одним цілим. І тоді накрило море молодого Рибалку своїми хвилями.

А вранці Священик пішов благословити море, бо розгулялося воно. Разом із ним пішли й ченці та музики, свічкарі та кадильники ладану, й багато усякого люду.

І коли Священик вийшов на берег, то побачив, що лежить у прибої потопельник — молодий Рибалка, що охопив мертве тіло Русалоньки. Відступив Священик, спохмурнілий, перехрестився і вигукнув повним голосом:

— Не благословлятиму я ані моря, ані тих, хто в ньому. Прокляті хай будуть Морські Тварі, прокляті хай будуть ті, хто з ними знається. А цей, котрий заради кохання зрікся Бога і лежить отут зі своєю любаскою, вбитий судом Божим, — візьміть його тіло й тіло коханки його та поховайте в кутку кладовища, де ховають нечестивих, і не ставте над ними жодного знака, аби ніхто не довідався, де вони упокоїлися. Бо були вони прокляті за життя, і прокляті будуть після смерті.

І зробили люди, як він наказав, і в Кутку Нечестивих, де не росте медоносне зілля, викопали вони глибоку яму і поховали в ній двох мерців.

І коли минув третій рік відтоді, одного дня — а день був святковий — пішов Священик до каплиці, щоб показати люду рани Христові і розповісти їм про гнів Божий.

І коли вдягнувся він у свої ризи, і ввійшов до церкви, і схилив коліна перед олтарем, уздрів він, що олтар аж рясніє від квітів чудесних, яких він не бачив ніколи. Дивовижні ті квіти були, краси не буденної, і краса та стривожила йому серце, й аромат їхній був п’янкий, і відчув він радість, от тільки збагнути не міг, чому він радіє.

Тоді відімкнув він святилище й розкурив ладан у дароносиці, що зберігалася там, і показав людям святу облатку, і сховав її знову під священним покривалом. А потім звернувся він до пастви своєї й хотів говорити про гнів Божий. Але краса білих квітів збентежила його, й аромат їхній був такий солодкий, що інші слова зірвалися з вуст його, й заговорив він не про гнів Божий, а про бога, наймення якому Любов. А чому говорив він так, і сам не знав.

І коли закінчив він проповідь, люди ридали, а Священик повернувся до ризниці, й на очах його бриніли сльози. Увійшли диякони і почали знімати з нього ризи, і узяли від нього стихар, і пояс, і стрічку нарукавну, і фелон. А він стояв, як уві сні.

І коли роздягли вони його, поглянув він на них і мовив:

— Що це за квіти, що стоять на олтарі, звідки вони тут узялися?

І відповіли йому диякони:

— Що за квіти, сказати не вміємо, але принесли їх із Кутка Нечестивих.

І затремтів Священик, і повернувся до себе додому, і почав молитися.

А вранці, ще до схід сонця, пішов він з ченцями й музиками, зі свічкарями й кадильниками, і з іншим людом на берег Моря, і благословив він Море й усіх істот, що населяють його. І Фавнів благословив, і крихітних створінь, що танцюють по лісах, і тих блискучих істот, що позирають з-поміж листя. Усе, що існує в Божому світі, благословив він, і людей охопила радість і подив. Але ніколи вже більше не виростали в Кутку Нечестивих квіти, лишалося те поле безплідним, як і раніше. І ніколи вже більше не з’являлися в затоці морські мешканці, як траплялося раніше, бо вибралися вони в іншу частину великого Моря.

Зоряний хлопчик

Якось двоє бідних лісорубів пробиралися крізь великий сосновий ліс. Стояла зима, й ніч була навдивовижу холодною. Сніг густо вкривав землю і гілки дерев: тоненьке галуззя тріщало від морозу обабіч дороги, якою йшли лісоруби. А Гірський Водоспад нерухомо застиг у повітрі, бо Цариця-Крига поцілувала його.

Мороз стояв такий лютий, що ні звірота, ні птаство не знали, що й думати.

— Хух! — гарчав Вовк, коли продирався крізь чагарники, підібгавши хвоста. — Погода просто пекельна. Куди тільки дивиться Уряд?

— Тьох! Тьох! Тьох! — тенькали зелені коноплянки. — Стара Земля померла й лежить у білому савані.

— Земля збирається брати шлюб, і це її весільна сукня, — перешіптувалися між собою горлиці. Їхні рожеві ніжки зовсім задеревіли на морозі, проте вони вважали за свій обов’язок розглядати ситуацію з романтичного боку.

— Дурниці! — гаркнув Вовк. — Кажу вам, у цьому винен Уряд, а якщо ви мені не вірите, я вас з’їм.

Вовк мав суто практичний розум і завжди вмів знаходити дієві аргументи.

— А от я, зі