Зоряний хлопчик - Оскар Уайлд

Оскар УАЙЛЬД

ЗОРЯНИЙ ХЛОПЧИК

Казки

Щасливий принц та інші казки

Щасливий Принц

Над містом, на стрункому п’єдесталі, височіла статуя Щасливого Принца. Вона була вкрита тонким шаром щирого золота, очима були два блискучі сапфіри, а на ефесі меча палав великий червоний рубін.

Усі милувалися статуєю Принца. «Він такий гарний, як флюгер, — зауважив один із Міських Радників, який прагнув репутації людини з художнім смаком. — От тільки далеко не такий корисний», — додав він швиденько, боячись, щоб люди не вирішили, ніби він непрактичний, бо насправді він був дуже практичним.

— Чому ти не такий, як Щасливий Принц? — питалася одна розважлива мамуся у свого синочка, який плакав, сам не знаючи чого. — Щасливий Принц ніколи не плаче і нічого не вимагає.

— Радий, що бодай хтось у цьому світі цілком щасливий, — пробурмотів розчарований чоловік, дивлячись на чудову статую.

— Він схожий на справжнього янгола, — казали діти з сирітського притулку, виходячи з церкви у своїх червоних пелеринках і чистих білих фартушках.

— Звідки ви знаєте? — спитав Учитель Математики. — Хіба ви бачили янгола?

— Бачили, бачили — уві сні, — відповіли діти, а Учитель Математики суворо набурмосився, бо не схвалював, коли діти мріяли або бачили сни.

Одного вечора у місто залетіло Ластів’я-Серпокрилець. Його друзі вже шість тижнів тому відлетіли у теплі краї, до Єгипту, а він залишився, бо був закоханий у найпрекраснішу Очеретинку. Він побачив її ще навесні, коли літав над річкою, ганяючись за великим жовтим метеликом. Він замилувався її тоненьким станом і заговорив до неї.

— Закохатись у тебе? — запитав Серпокрилець, який любив одразу переходити до суті справи, й Очеретинка злегка вклонилася йому. І він літав і літав навколо неї, торкався крилами води, й від цього розліталися срібні бризки. Так він залицявся до неї, і тягнулося це ціле літо.

— Яке сміховинне захоплення, — цвірінькали інші ластівки. — У неї зовсім немає грошей, а от родичів — ціла купа.

І дійсно, у річці було повно очерету. Потім, коли прийшла осінь, усі ластівки відлетіли.

Щойно вони відлетіли, Серпокрильцю стало дуже самотньо, і йому трохи набридла його кохана.

— Вона зовсім не вміє вести бесіду, — казав він, — і, боюся, вона кокетка, бо безупинно заграє з вітром.

І справді, коли віяв вітерець, Очеретинка дуже граційно йому вклонялася.

— Треба визнати, що вона домосідка, — вів далі Серпокрилець, — а я люблю подорожувати, отже моя дружина теж мусить любити подорожі.

— Ти полетиш звідси зі мною? — спитав він її врешті-решт, але Очеретинка похитала головою, бо була прив’язана до своєї домівки.

— Ти просто гралася зі мною! — вигукнув Серпокрилець. — Я відлітаю до Пірамід. Прощавай! — і полетів геть.

Летів він цілісінький день, а проти ночі опинився у тому-таки місті.

— Де ж мені переночувати? — спитав він. — Сподіваюся, місто попіклувалося про гідну зустріч.

І тут він побачив статую на високому п’єдесталі.

— Влаштуюся тут, — вирішив Серпокрилець, — гарне місце, і багато свіжого повітря… — і вмостився у ногах Щасливого Принца.

— Я маю золоту спальню, — тихо мовив він до себе, озираючись, і був умостився спати, та тільки-но він сховав голову під крило, як на нього впала велика крапля води. — Що за дивина? Адже в небі ані хмаринки, зорі великі і яскраві, і все-таки падає дощ. Клімат Північної Європи просто жахливий. Очеретинка любила дощ, але це дуже себелюбно з її боку.

І тут упала друга крапля.

— Яка користь від статуї, якщо вона не захищає від дощу? — спитав Серпокрилець. — Треба пошукати собі гарненький димар, — і він налаштувався відлетіти.

Та тільки-но він розправив крила, як упала третя крапля; він підвів очі й побачив… ох, що ж він побачив?

Очі Щасливого Принца були повними сліз, сльози котилися по золотих щоках. Обличчя в нього було таким гарним у місячному сяйві, що Серпокрильця охопила жалість.

— Хто ти? — запитав він.

— Я — Щасливий Принц.

— Чому ж тоді ти плачеш? — здивувався Серпокрилець. — Я через тебе увесь мокрий.

— Коли я був живий і мав людське серце, — відповів Принц, — я не знав, що таке сльози, бо мешкав у чудовому палаці Сан-Сусі, куди не пускали сум і смуток. Вдень я грався зі своїми товаришами в саду, а ввечері вів у першій парі танці у Великій Залі. Сад був огороджений високою стіною, але я ніколи не цікавився, що простирається за нею, бо все, що оточувало мене, було прекрасним. Придворні нарекли мене Щасливим Принцом, і я дійсно був щасливий, якщо забави — щастя. Так я жив, так я помер. А тепер мене підняли так високо, що я бачу всі недоліки і всі нещастя свого міста, і хоча моє серце тепер зі свинцю, я не можу не лити сліз.

«Що? Значить, він не з суцільного золота?» — подумав собі Серпокрилець. Але він був надто чемним, щоб робити зауваження вголос.

— Далеко звідси, — вела далі статуя тихим мелодійним голосом, — далеко звідси, на маленькій вуличці, стоїть бідна хатка. Одне з вікон відчинене, і мені видно жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї худе і змучене, а руки загрублі, червоні, поколоті голками, бо вона швачка. Вона розшиває квітами атласну сукню найвродливішої з фрейлін Королеви для наступного придворного балу. А в ліжечку в кутку кімнати лежить її хворий хлопчик. У нього гарячка, і він просить помаранчів. Матері немає чого йому дати, крім річкової води, і він гірко плаче. Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, благаю, віднеси їм рубін з ефеса мого меча. Ноги мої прикуті до п’єдесталу, я сам не можу рухатися.

— На мене чекають у Єгипті, — відповів Серпокрилець. — Мої друзі-ластівки літають туди-сюди понад Нілом, розмовляють із великими лотосами. Невдовзі вони вкладуться спати біля гробниці великого Фараона. Сам Фараон лежить у пишно оздобленій труні. Він закутаний у жовту тканину і набальзамований прянощами. На шиї у нього — намисто з ясно-зеленого нефриту, а руки — як сухе листя.

— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — просив Принц, — благаю, залишися зі мною на одну ніч і будь моїм посланцем. Хлопчик потерпає від спраги, і мати його так тужить!

— Не дуже-то я люблю хлопчаків, — відповів Серпокрилець. — Минулого літа, коли я жив біля річки, двоє нахабних недолітків, сини мірошника, завжди жбурляли в мене каміння. Звісна річ, у мене вони жодного разу не влучили: ми, серпокрильці, надто добре для цього літаємо, та я ще й походжу з родини, яка славиться своєю спритністю,