Зоряний хлопчик - Оскар Уайлд

оповідав йому про те, що бачив у чужих краях. Він розказував про червоних ібісів, що стоять довгою шерегою уздовж берегів Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про Сфінкса, старого як світ, що живе у пустелі і знає все-все: про купців, що повільно ступають поруч зі своїми верблюдами, з бурштиновими чотками в руках; про Царя Місячної гори, чорного як смола, котрий молиться на величезний кришталь; про велику зелену змію, яка спить у пальмовому дереві і годувати яку медовими пряниками приходять двадцятеро жирафів; про пігмеїв, що плавають великим озером на гігантському пласкому листі та постійно воюють з метеликами.

— Серпокрильцю, друже мій милий, — перебив його Принц, — ти розповідаєш про дивовижні речі, але найдивовижніше у світі — це страждання людські. Немає Таємниці більшої, ніж ця Таємниця. Політай над містом, любий Серпокрильцю, і розкажи про все, що побачиш.

І Серпокрилець літав над великим містом і бачив, як веселяться багатії у своїх розкішних будинках, коли під їхніми дверима сидять жебраки. Він залітав у темні провулки й бачив бліді личка голодних дітей, що байдуже позирали на чорні вулиці. Під аркою мосту лежало двійко хлопчаків — вони міцно обнялися, щоб хоч трохи зігрітися.

— Як їсти хочеться, — жалілися вони.

— Тут не можна лежати! — загорлав на них вартовий, і вони вийшли з-під мосту просто в дощ.

Потім Серпокрилець прилетів назад і розповів Принцові все, що бачив.

— Я весь вкритий листковим золотом, — сказав Принц, — ти мусиш його обірвати, клаптик по клаптику, і віддати отим бідолахам; живі завжди гадають, що золото може їх ощасливити.

Клаптик по клаптику відривав Серпокрилець щире золото, поки Щасливий Принц не зробився зовсім тьмяним і сірим. Клаптик по клаптику віддавав Серпокрилець щире золото біднякам, і личка дітей потроху розрум’янились, і вони сміялися та гралися в різні ігри на вулиці.

— Тепер у нас є хліб! — вигукували вони.

А потім випав сніг, а за снігом ударив мороз. Вулиці здавалися вилитими зі срібла — такі вони були яскраві та блискучі; довгі бурульки звисали, як кришталеві кинджали, з краю дахів; усі одягнулися в хутро, а хлоп’ята у червоних шапочках каталися на ковзанах.

Бідолаха Серпокрилець замерзав дедалі більше, але не збирався залишати Принца, бо дуже його любив. Він клював хлібні крихти біля пекарні, коли пекар не дивився, і тріпотів крилами, аби зігрітися.

Й от прийшов час, коли він збагнув, що помирає. Востаннє злетів Серпокрилець на плече Принца.

— Прощавай, любий Принце! — прошепотів він. — Дозволь мені поцілувати тобі руку.

— Радий, що ти нарешті вибираєшся до Єгипту, — мовив Принц. — Ти пробув тут надто довго. Але поцілуй мене у вуста, бо я тебе люблю.

— Не до Єгипту я вибираюся, — сказав Серпокрилець, — а до Оселі Смерті. Смерть — сестра Сну, правда ж?

І він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав мертвий до його ніг.

І тої самої миті пролунав дивний звук усередині статуї, мовби щось розбилося. То свинцеве серце Принца розкололося навпіл. Очевидячки, мороз і справді був лютий.

Рано-вранці наступного дня Мер міста йшов через площу разом із Міськими Радниками. Проминаючи п’єдестал, він поглянув на статую.

— Господи, який жалюгідний вигляд має отой Щасливий Принц! — вигукнув він.

— Геть-чисто жалюгідний! — підхопили Міські Радники, які завжди погоджувалися з Мером. І всі вони залізли нагору роздивитися як слід.

— Рубін випав із його меча, очі десь загубилися, і він більше не золотий, — оголосив Мер. — Власне, він не кращий за жебрака.

— Не кращий за жебрака, — підтакували Міські Радники.

— А тут іще якась мертва пташина у нього під ногами! — вів далі Мер. — Треба видати розпорядження, що птахам забороняється тут помирати.

І Міський Писарчук занотував Мерове розпорядження у записнику.

Статую Щасливого Принца зняли з п’єдесталу.

— Оскільки він уже не прекрасний, то й не корисний більше, — проголосив Професор Мистецтвознавства в Університеті.

Статую розплавили у ливарні, й Мер провів нараду Корпорації, щоб вирішити, як учинити з металом.

— Нам, певна річ, потрібна інша статуя, — сказав Мер, — і це мусить бути моє зображення.

— Моє, моє! — закричав кожен із Міських Радників, і всі пересварилися. Коли я востаннє їх чув, вони й далі сварилися.

— Що за чудасія! — здивувався старий майстер у ливарні. — Це розбите свинцеве серце не плавиться у печі. Його треба викинути.

І серце викинули на смітник, де вже лежав мертвий Серпокрилець…

— Принеси мені дві найдорогоцінніші речі з того міста, — наказав Господь одному зі своїх янголів, і янгол приніс йому свинцеве серце і мертвого птаха.

— Ти зробив вірний вибір, — погодився Господь, — бо у моєму Райському Саду це мале пташеня співатиме вічно, а у моєму золотому місті Щасливий Принц возсилатиме мені хвалу.

Соловушка і троянда

— Вона пообіцяла, що танцюватиме зі мною, якщо я принесу їй червоні троянди, — вигукнув молодий Студент, — але в моєму садку немає жодної червоної троянди.

Зі свого гнізда на дубочку його почула Соловушка, визирнула з листя й замислилася.

— Жодної червоної троянди, хоч увесь сад обійди, — простогнав юнак, і його гарні очі налилися слізьми. — Від яких дрібниць залежить людське щастя! Я перечитав усе, що написали мудреці, мені відомі усі таємниці філософії, але через брак однієї червоної троянди зруйнується ціле моє життя.

— Нарешті я зустріла справжнього закоханого, — мовила Соловушка. — Ніч у ніч я оспівувала його, не знаючи, чи існує він насправді. Ніч у ніч я оповідала його історію зіркам — і от нарешті я бачу його самого. Волосся в нього темне, як бутон гіацинта, а вуста червоні як троянда, якої він прагне; пристрасть зробила його обличчя блідим, як слонова кістка, і туга наклала відбиток на його чоло.

— Принц влаштовує бал завтра ввечері, — шепотів Студент, — і моя кохана буде серед запрошених. Якщо я принесу їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй червону троянду, я триматиму її в обіймах, і вона схилить голівку мені на плече, і я стискатиму її ручку. Але в моєму садку немає червоної троянди, тож я сидітиму тут на самоті, і вона пройде повз мене. Я буду для неї порожнім місцем, і це розіб’є мені серце.

— О так, це справжній закоханий, — мовила Соловушка. — Те, про що я співаю, змушує його страждати; що для мене радість — для нього біль. Звісно, кохання — чудове почуття. Воно цінніше за смарагди і дорожче за коштовні опали. Його не купити ні за перли, ні за гранати, ним не торгують на ярмарку. Купці його