Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

Ясне сонце спати плине,

Та лиш той, хто не лінився,

Хто в роботі натомився,

Солодко спочине.

— Саме так воно й є, — сказав Карлсон і вгніздився ще зручніше на подушці. Далі знов заспівав, а Малий усе замітав та й замітав. Раптом Карлсон сказав:

— Поки ти ще замітаєш, то міг би зварити мені кави.

— Я? — здивувався Малий.

— Так, будь ласка, — мовив Карлсон. — Але я не хочу, щоб ти через мене перепрацьовувався. Ти тільки розпали вогонь у каміні, принеси трохи води й звари каву, а питиму вже я сам.

Малий неприязно глянув на підлогу, що нітрохи не стала чистіша.

— Може, ти сам упорався б із кавою, поки я позамітаю? — сказав він.

Карлсон тяжко зітхнув.

— І де беруться такі ледарі, як ти? — сказав він. — Ти ж однаково крутишся, то невже так важко зварити трохи кави?

— Ні, звичайно, не важко, — погодився Малий. — Мушу тільки сказати, що…

— А ти нічого не мусиш казати, — перебив Карлсон. — Не завдавай собі зайвого клопоту! Натомість спробуй стати хоч трохи в пригоді тому, хто геть виснажився, дбаючи про тебе, — вичистив пилососом вуха і, я вже й забув, що ще.

Малий відклав мітлу, взяв відро й побіг по воду. Потім набрав трісок із дровітні й набив ними камін. Та хоч як він намагався розпалити їх, а все дарма.

— Я не маю навички, — виправдувався Малий. — Може, ти… тільки розпалиш — і все?

— Нічого не вийде, — мовив Карлсон. — Якби я був на ногах, то інша річ. Я б тоді показав тобі, як треби розпалювати дрова, але ж тепер я випадково лежу, то невже ти хочеш, щоб я все за тебе робив?

Ні, Малий не хотів такого.

Він ще раз спробував розпалити дрова, і раптом у коминку затріщало й загуло.

— Горить! — вдоволено сказав він.

— От бачиш! Треба було лише трошки докласти рук, — мовив Карлсон. — Тепер тільки насип кави, наготуй гарненько тацю, дістань кілька булочок і замітай собі далі, поки закипить.

— А ти певний, що сам зможеш напитися кави? — спитав Малий. Далебі, він теж міг бути часом ущипливий.

— Еге ж, кави я вже сам нап’юся, — сказав Карлсон. — Але й ти можеш трошки скуштувати, бо я надзвичайно гостинний.

І коли Малий позамітав і позбирав усе горіхове лушпиння, і кісточки з вишень, і клапті паперу у старе відро, тоді вони з Карлсоном посідали на канапі й заходилися пити каву. До кави вони з’їли багато булочок. Малий пив каву, і йому було дуже гарно в Карлсоновій хатці, хоч він і стомився, поки її позамітав.

— Де ж твій смітник? — спитав Малий, коли проковтнув останній шматок булочки.

— Зараз я покажу тобі, — відповів Карлсон. — Бери відро й ходи.

Він вийшов на ганочок.

— Он, — показав він униз на риштак.

— Як?.. Що ти маєш на думці? — здивувався Малий.

— Зійди вниз, там найкращий у світі смітник,

— Ти хочеш, щоб я висипав сміття на вулицю? — здивувався Малий. — Так не можна робити.

Карлсон потягнув до себе відро.

— Побачиш, чи можна, чи ні. Ходи, — і він з відром швидко рушив униз дахом.

Малий злякався: а що, як Карлсон не зможе спинитися, коли досягне риштака!

— Гальмуй! — гукнув він. — Гальмуй!

1 Карлсон загальмував. Проте аж тоді, як був на самому краєчку даху.

— Чого ти чекаєш? — гукнув Карлсон. — Ходи-но сюди!

Малий сів на дах і почав обережно з’їжджати до риштака.

— Найкращий у світі смітник… з висотою спаду двадцять метрів, — сказав Карлсон і витрусив з відра сміття.

На найкращий у світі смітник полетіла ціла купа кісточок з вишень, горіхового лушпиння та клаптів паперу і впала на голову якомусь ошатному добродієві, що йшов вулицею і курив сигару.

— Ой! — крикнув Малий. — Ой-ой, дивися, сміття впало на нього!

Карлсон здвигнув плечима.

— А хто ж його просив іти саме під моїм смітником? Та ще й під час осіннього прибирання!

Малий занепокоївся.

— Так, але ж йому попало лушпиння за комір і кісточки в чуб, а це не дуже приємно.

— Дурниці, не варто й згадувати, — сказав Карлсон. — Хай радіє, коли в нього немає в житті більшого лиха, ніж кілька лушпин за коміром.

Проте добродій з сигарою, мабуть, не дуже радів, бо обтрусився й почав гукати поліцію.

— Як можна зчиняти галас через такі дрібниці? — сказав Карлсон. — Хай би краще подякував мені. Бо як тепер кісточки в чубові пустять паростки, то в нього може вирости на голові чудова вишенька, і тоді він ходитиме собі й цілими днями скубатиме вишні й випльовуватиме кісточки.

Поблизу не було жодного поліцая, і добродієві з сигарою довелося йти додому з кісточками та горіховим лушпинням.

Карлсон і Малий полізли дахом назад до хатки.

— Власне, я теж можу випльовувати кісточки, — сказав Карлсон. — Поки ти ще не скінчив роботи, то принеси торбинку з вишнями, що висить у кімнаті під стелею.

— Ти гадаєш, що я дістану? — спитав Малий.

— Вилізь на верстат, — порадив Карлсон.

Малий так і зробив. Потім вони сиділи на ганочку, їли сушені вишні й випльовували навсібіч кісточки, що котилися вниз дахом і ледь чутно торохтіли — так смішно-смішно.

Почало вечоріти. М’який, теплий осінній присмерк спускався на будинки й дахи. Малий присунувся ближче до Карлсона. Йому було так гарно сидіти в Карлсона на ганочку, випльовувати кісточки й дивитися, як надворі дедалі смеркає. Будинки раптом стали якісь незвичайні, темні, таємничі, а потім і зовсім чорні. Здавалося, ніби їх хтось вирізав величезними ножицями з чорного паперу і лиш позначив кілька золотих чотирикутників там, де мали бути вікна. Тих чотирикутників ставало дедалі більше, бо люди почали засвічувати світло в кімнатах. Малий спробував їх порахувати. Спочатку чотирикутників було тільки три, потім десять, потім багато-багато. У вікнах видно було людей, що вешталися в кімнатах і робили своє діло. І можна було гадати, що вони роблять, хто вони і чому мешкають саме тут, а не в іншому місті.

І Малий почав розважати про все те. Лише Карлсон не хотів ні про що думати.

— Десь же їм треба мешкати, бідним людям, — сказав він. — Адже всі не можуть мати хатку на даху. І не можуть усі бути найкращими в світі Карлсонами.

Карлсонова пригода з булочками

Поки Малий сидів у Карлсона, мама була в лікаря. Затрималася вона там довше, ніж гадала, і як нарешті прийшла додому, Малий уже спокійно сидів у своїй кімнаті й роздивлявся на марки.

— Привіт, Малий, — сказала мама. — Ти знову перебираєш свої марки?

— Еге ж, — відповів Малий, і то була правда.