Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен
На такому приємному бенкеті Малий ще зроду не був.
— Як мені тут гарно, — сказав хлопець.
Він сидів на ганочку поряд з Карлсоном, жував булочку, пив шоколад і дивився на стокгольмські дахи та вежі, що блищали на сонці. Булочки були добрі, шоколад теж був смачний. Він сам зварив його у Карлсоновому коминку.
Всього, що було треба, — молока, цукру, — Карлсон роздобув на кухні внизу.
— І за кожну краплю сповна заплачено п’ятьма ере, що лежать на столі в кухні, — сказав Карлсон. — Як хто вже чесний, то завжди буде чесний, нічого не вдієш.
— А де ти набрав стільки п’ятаків? — спитав Малий.
— З гаманця, що знайшов днями на вулиці, — відповів Карлсон. — Повний п’ятаків і ще всяких інших грошей.
— То ж якийсь бідолаха загубив гаманця! — сказав Малий. — І, мабуть, журиться.
— Авжеж, — сказав Карлсон. — Коли вже хто шофер таксі, то хай пильнує своїх речей!
— А звідки ти знаєш, що то був шофер таксі? — здивувався Малий.
— Знаю, бо бачив, як він упустив гаманця, — відповів Карлсон. — А що він шофер таксі, то видно було по значкові на шапці. Я ж не дурний.
Малий докірливо глянув на Карлсона. Так з чужими речами не роблять, він повинен сказати це Карлсонові. Але ж не обов’язково тепер… хай колись іншим разом! Тепер він хотів тільки сидіти на ганочку, грітися на сонці, їсти булочки, пити шоколад і слухати Карлсона.
Карлсон швидко вм’яв усі сім булочок. Малий не був такий спритний. Він доїдав тільки другу, а третя ще лежала біля нього на ганочку.
— О, як мені добре! — тішився він.
Карлсон нахиливсь і пильно глянув йому у вічі.
— Ні, не може бути. Тобі, певне, недобре.
Він уриклав Малому руку до чола.
— Я так і думав. Типова булочкова гарячка.
Малий здивувався.
— А що таке… булочкова гарячка?
— Нею хворіють, коли з’їдять забагато булочок.
— Тоді в тебе ще більша булочкова гарячка, — сказав Малий.
— Дарма ти так думаєш, — мовив Карлсон. — Я вже хворів булочковою гарячкою, коли мав три роки. А вона буває тільки раз на віку, точнісінько як кір чи коклюш.
Малий зовсім не почувався хворим і намагавсь пояснити це Карлсонові. Та Карлсон присилував його лягти на ганочок і став ревно бризкати йому шоколадом в обличчя.
— Мабуть, ти вже не зомлієш, — сказав він. Потім схопив останню булочку Малого. — Більше ані булочки, а то помреш! І уяви собі, яке щастя для бідної булочки, що я тут є. Бо вона б лежала на ганочку зовсім самітна, — додав він і швидко з’їв булочку.
— Тепер вона вже не самітна, — сказав Малий.
Карлсон задоволено погладив себе по животі.
— Ні, тепер вона разом з іншими сімома, і їй там добре!
Малому також було добре. Він лежав собі на ганочку й думав, що бути хворому на булочкову гарячку просто чудово. Він уже наївся і залюбки віддав Карлсонові булочку.
Аж ось Малий глянув на годинника. Було кілька хвилин до третьої. Він засміявся.
— Скоро прийде панна Цап і відімкне мені двері. О, як би я хотів побачити її, коли вона зайде до моєї кімнати, а мене там нема!
Карлсон приязно поплескав його по плечу.
— Звертайся з своїми дріб’язковими бажаннями до Карлсона, і він усе тобі влаштує. Скоч-но лишень та принеси мого бінокля: він висить на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи, під самою стелею. Вилізеш на верстат.
Малий захихотів.
— Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?
Карлсон похитав головою.
— Лежати й хихотіти… І ти думаєш, це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш вулицями й дахами, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.
І хоч Малий залюбки хворів би далі на булочкову гарячку, він слухняно заскочив до хати, виліз на столярний верстат і зняв бінокля, що висів на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи. На тому самому гвіздку висіла також картина — аркуш картону з червоним півником в одному куточку. Карлсон сам намалював її. Малий тепер згадав, що Карлсон найкращий у світі майстер малювати півнів. Картина звалася «Дуже самітний червоний півень», так на ній написано. І півень був таки дуже самітний, маленький і червоний, зовсім не такий, як ті півні, що їх Малий бачив за своє життя.
Та він не мав часу довше роздивлятися на картину, бо ось-ось доходила третя година, тож треба було поспішати.
Карлсон уже завів моторчика, і тільки-но Малий вийшов з біноклем, він миттю схопив його, перелетів через вулицю і сів на дах якраз навпроти їхнього будинку.
Тоді Малий усе збагнув.
— Ой, як звідси гарно дивитися, коли маєш бінокля і хочеш заглянути до моєї кімнати!
— Еге ж, і бінокля маємо, і заглянути хочемо, — сказав Карлсон і приклав бінокля до очей.
Потім він дав бінокля й Малому. І той побачив свою кімнату так чітко, ніби сидів у ній. Он його ліжко, он Бімбо спить у кошику, он стіл з підручниками, а он годинник на стіні. Він саме вибив третю. Але панни Цап не видно.
— Спокійно, тільки спокійно, — сказав Карлсон. — Вона вже йде, бо мені мурашки забігали по спині, та й димар двигтить.
Він відняв у Малого бінокля і приклав собі до очей.
— А що я казав! Ось відчиняються двері, ось вона заходить, така мила, ласкава, як ватажок людоїдів.
Малий зайшовся сміхом.
— Так, так, ось вона витріщає очі. Де Малий? А що, як він упав з вікна?
Панна Цап, мабуть, так і подумала, бо підійшла до вікна, зовсім перелякана. Малому аж стало її шкода. Вона перехилилася через підвіконня і глянула на вулицю, ніби сподівалася побачити там хлопця.
— Ні, там його немає, — мовив Карлсон. — Дивно, га?
Панна Цап, мабуть, заспокоїлася. Вона відійшла від вікна.
— Тепер починає шукати, — вів далі Карлсон. — Шукає на ліжку… і за столом… і під ліжком, ось так… Стривай-но, ось вона вже в шафі, думає, що ти лежиш там, скоцюрбився й плачеш.
Карлсон засміявся.
— Ну, тепер час нам трохи пожартувати з нею, — мовив
