Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

Малий збагнув, що то він «дехто», тому швидко звернув мову на інше.

— Гарно тобі було в бабусі? — запитав він.

— Так гарно, що й сказати не можна. Тому я й не думаю нічого казати, — відповів Карлсон, жадібно вминаючи ковбасу.

— Мені також було гарно, — сказав Малий і почав розповідати Карлсонові, що він робив у бабусі. — Моя бабуся така добра, така ласкава. Ти б навіть не повірив, як вона зраділа, коли я приїхав. Вона страх як міцно обняла мене.

— Чого це? — здивувався Карлсон.

— Бо вона любить мене, розумієш, — пояснив Малий.

Карлсон перестав жувати.

— Ти, звісно, не віриш, що моя бабуся любить мене ще дужче, га? Не віриш, що вона кинулась до мене і обняла так, що в мене аж лице посиніло, тільки з великої любові до мене, не віриш, га? То я скажу тобі, що в моєї бабусі руки немов залізні, і якби вона притиснула мене ще на сто грамів дужче, то я б не сидів тепер тут, бо було б по мені.

— Невже? — здивувався Малий. — Яка ж у тебе бабуся, що так обнімає!

Він сказав Карлсонові, що його бабуся не обіймає так міцно, але все-таки любить його і завжди ласкава з ним.

— Хоч вона часом буває найдокучливіша в світі, — докінчив Малий, трохи подумавши. — Ходить і надокучає: то загадує міняти шкарпетки, то забороняє битися з Лассе Янсоном, то ще щось.

Карлсон відсунув від себе порожню тарілку.

— І ти, звісно, не віриш, що моя бабуся ще надокучливіша, га? Не віриш, що вона накручувала будильника і схоплювалася щодня о п’ятій годині, щоб мати час надокучати мені: то я мушу міняти шкарпетки, то не повинен битися з Лассе Янсоном…

— Ти знаєш Лассе Янсона? — здивувався Малий.

— Ні, хвалити бога.

— То чого ж твоя бабуся казала… — почав Малий.

— Тому, що вона найдокучливіша в світі, — заявив Карлсон. — Збагнув нарешті? Ти справді бився з Лассе Янсоном і ще й насмілюєшся казати, що твоя бабуся найдокучливіша в світі! Ні, хвалити бога, я знаю свою бабусю, вона може торочити цілісінький день, щоб я не бився з Лассе Янсоном, хоч я ніколи не бачив того хлопчиська і щиро сподіваюся, що ніколи й не побачу.

Малий замислився. Ото дивина… Він так не любив, як бабуся надокучала йому, а тепер раптом доводиться ще й сперечатися з Карлсоном й виставляти бабусю докучливішою, ніж вона була насправді.

— Як тільки я ледь-ледь мочив ноги, вона починала надокучати, щоб я змінив шкарпетки, — сказав Малий.

Карлсон кивнув головою.

— І ти, звісно, не віриш, що моя бабуся теж хотіла, щоб я міняв шкарпетки, га? Не віриш, що вона бігла через усе село, як тільки я ступав десь у калюжу, й надокучала: «Зміни шкарпетки, любий Карлсоне, зміни шкарпетки…» Не віриш, га?

— Та, може, й було таке… — нерішуче погодився Малий.

Карлсон притиснув його до стільця і став перед ним, узявши руки в боки.

— Ні, ти таки не віриш. Та послухай-но, я розповім тобі, як усе було. Я вийшов з дому і подався до калюжі… збагнув? І мені було там дуже гарно. І раптом прибігає бабуся й кричить так, що чути на все село: «Зміни шкарпетки, любий Карлсоне, зміни шкарпетки!»

— А ти що сказав? — спитав Малий.

— Сказав, що не мінятиму, бо я найнеслухняніший у світі онук, — заявив Карлсон. — А потім я втік від бабусі і видряпався на дерево, щоб мати спокій.

— І що, вона, мабуть, була спантеличена? — спитав Малий.

— Видно, що ти не знаєш моєї бабусі, — мовив Карлсон. — Вона полізла за мною.

— На дерево? — здивувався Малий.

Карлсон кивнув головою.

— Ти, звісно, не віриш, що моя бабуся може лазити по деревах, га? Та слухай, щоб надокучити, вона видряпається куди завгодно. «Зміни шкарпетки, любий Карлсоне, зміни шкарпетки!» — водно казала вона, добувшись до тієї гіллячки, де я сидів.

— І що ж ти зробив? — спитав Малий.

— А що я мав робити? — мовив Карлсон. — Змінив шкарпетки, іншої ради не було. Високо на дереві, на тоненькій гіллячці, я сидів і міняв шкарпетки, хоч важив своїм життям.

— Ха-ха-ха, оце ти вже брешеш! — засміявся Малий. — На дереві в тебе не було чого міняти.

— Ти таки зовсім дурний, — сказав Карлсон, — як це в мене не було чого міняти?

Він підтягнув штани й показав короткі товсті ніжки в смугастих шкарпетках.

— А це що? — спитав він. — Може, це не шкарпетки? Пара шкарпеток, коли не помиляюсь. І хіба я не сидів на гілляці й не міняв ліву шкарпетку на праву ногу, а праву шкарпетку на ліву, га? Може, я не зробив гак? Щоб тільки догодити своїй старенькій бабусі.

— Але ж від того ноги в тебе не стали сухіші, — сказав Малий.

— А хіба я казав, що стали сухіші? — спитав Карлсон. — Казав, га?

— Ні, але ж тоді… — затнувся Малий, — тоді ти даремно міняв шкарпетки.

Карлсон кивнув головою.

— Тепер ти розумієш, чия бабуся найдокучливіша в світі? Твоя надокучає, бо мусить надокучати, мавши такого клятенного онука, як ти. А моя — найдокучливіша в світі, бо надокучає зовсім без потреби. Можеш ти врешті збагнути це своїм куцим розумом, га?

Та враз Карлсон зареготав і легенько штовхнув Малого в бік.

— Гей-гоп, Малий, давай махнемо рукою на своїх бабусь. Я гадаю, що тепер нам треба розважитись.

— Гей-гоп, Карлсоне, я теж так гадаю, — сказав Малий.

— Тобі не подарували ще одної парової машини? — спитав Карлсон. — Пам’ятаєш, як нам було весело, коли ми першу підірвали? Ти не маєш нової машини, щоб ми знов її підірвали?

Проте Малому більше не купували парової машини. Карлсон був дуже невдоволений. Аж раптом він побачив пилосос, що його мама, на щастя, забула в кімнаті Малого, коли недавно прибирала.

Радісно скрикнувши, Карлсон підскочив і вставив штепсель у розетку.

— Відгадай, хто найкращий у світі пилососник? — спитав він і ревно взявся до роботи. — Я не граюся, якщо трохи не приберу тут! До цієї занехаяної кімнати треба рук. Яке щастя, що тут є найкращий у світі пилососник!

Малий знав, що мама прибирала як слід у кімнаті, й сказав про те Карлсонові. Але той узяв його на глум.

— Кожному відомо, що жінки з такими машинами не вміють обходитись. Ні, пилососом ось як треба орудувати, — мовив він і націлився трубкою на тонку білу завісу. Завіса зашелестіла й наполовину всмокталася в трубку.

— Облиш! — закричав Малий. —