Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

І Карлсон схопив за руку Гуніллу, що саме брала собі шматочок торта, і змусив її покласти його назад.

— Ніколи ще не бачив такого ненажерливого дівчиська! — сказав він і поклав собі на тарілку великий шматок. — Найкращий у світі поїдач тортів — це Карлсон, що живе на даху, — додав він і весело засміявся.

— Нам ліпше піти звідси, — прошепотіла мама.

— Еге ж, ліпше не заважайте мені, — сказав Карлсон.

— Обіцяй мені одну річ, — звернувся тато до мами, коли вони опинилися за дверима. — Обіцяйте мені всі — і ти, Боссе, і ти, Бетан. Обіцяйте нікому не розказувати про те, що ви тут бачили, нікому!

— Чому, тату? — здивувався Боссе.

— Бо нам ніхто не повірить, — сказав тато. — А як і повірить, то потім ціле життя не матимем спокою.

І тато, і мама, Боссе й Бетан пообіцяли одне одному, що ніколи нікому не розкажуть про те, якого собі Малий знайшов дивного приятеля.

Вони дотримали слова.

Ніхто від них не почув нічого про Карлсона, що живе на даху. Тому Карлсон спокійно живе собі й далі в своїй хатці, і ніхто про це не знає, хоч його хатка стоїть на звичайнісінькому даху звичайнісінького будинку на звичайнісінькій вулиці в Стокгольмі. Тому Карлсон і досі спокійно собі гуляє, де захоче, й жартує з людей. А жартувати Карлсон любить, бо ж він, як ви знаєте, найкращий у світі жартун.

Коли вже скінчилися бутерброди, тістечка і цілий торт, коли вже Гунілла й Крістер пішли додому, а Бімбо солодко спав, Малий почав нарешті прощатися з Карлсоном.

Карлсон сидів на вікні, готовий летіти. Фіранка тихо колихалася на повітрі, а вечір був теплий-теплий, бо вже настало літо.

— Любий, дорогий Карлсоне, адже ти й далі житимеш на нашому даху, як я приїду від бабусі, правда? — спитав Малий.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон. — Житиму, якщо тільки моя бабуся не затримає мене. Але я цього не певний, бо вона вважає, що я найкращий у світі онук.

— Ти справді найкращий у світі онук? — запитав Малий.

— Звісно! А хто ж іще? Хіба ти можеш назвати когось іншого? — сказав Карлсон.

Та ось він покрутив за гудзика на животі, приблизно проти пупа, і моторчик загудів.

— Коли я повернуся, ми з’їмо ще багато, багато тортів! Адже від торта не товстішають! — гукнув він. — Гей-гоп, Малий!

— Гей-гоп, Карлсоне! — гукнув у відповідь Малий.

І Карлсон полетів.

Проте в маленькому кошику коло ліжка Малого солодко спав Бімбо. Малий нахилився над ним і ніжно погладив його по голові засмаглою рукою.

— Бімбо, завтра ми поїдемо до бабусі, — сказав він. — На добраніч, Бімбо! Спи спокійно, Бімбо!

Карлсон прилітає знов

Знов удома

В селі було чудово. Малий цілими днями грався і майже не згадував про Карлсона. Та як канікули скінчилися і він повернувся до Стокгольма, то, тільки-но переступивши поріг, зразу спитав:

— Мамо, а ви ні разу не бачили Карлсона?

— Ні, не бачила. Адже він полетів собі геть.

— Навіщо ви так кажете, — дорікнув її Малий. — Я хочу, щоб він і далі жив на даху. Він повинен вернутися.

— Але ж ти маєш тепер Бімбо, — намагалася заспокоїти його мама. Вона гадала, що пора б уже Малому забути про Карлсона.

Малий погладив Бімбо.

— Звісно, Бімбо дуже гарний, але він не має пропелера і не може літати. Та й гратися з Карлсоном цікавіше.

Малий помчав до своєї кімнати й відчинив вікно.

— Карлсоне, ти там? — гукнув він з усієї сили. Проте відповіді не було.

А назавтра в Малого почалось навчання в школі. Тепер він був у другому класі. Після обіду він щодня сидів у себе в кімнаті й готував уроки. Вікно Малий тримав відчинене, щоб почути, коли часом загуде щось так, як Карлсонів моторчик. Проте гули тільки машини на вулиці та ще інколи літаки, пролітаючи над дахами.

А Карлсонового моторчика так і не чути було.

— Він таки полетів геть, — сумно зітхав Малий. — І ніколи вже не повернеться.

Вечорами хлопчик лежав і думав про Карлсона, а часом і схлипував нишком під ковдрою, щоб ніхто не бачив. Так минали дні: то школа, то уроки, а Карлсона все не було.

Якось надвечір Малий сидів у кімнаті і давав лад своїм маркам. В альбомі в нього зібралося вже багато марок, але частину ще треба було наліпити. Малий узявся ліпити їх і швидко впорався. Лишилася тільки одна марка, найкраща — її він відклав наостанок. То була німецька марка з Червоною Шапочкою і вовком. Вона страх як подобалась Малому.

Він поклав її перед собою на столі. І враз почув за вікном гудіння. Таке гудіння, немов… о, справді, схоже на Карлсонове! І то таки був Карлсон. Він шугнув просто у вікно й вигукнув:

— Гей-гоп, Малий!

— Гей-гоп, Карлсоне! — гукнув Малий. Він схопився з місця, радий-радісінький, і стежив, як Карлсон двічі облетів лампу під стелею і врешті приземлився перед ним. Тільки-но Карлсон спинив моторчика, крутнувши за гудзика на животі, як Малий кинувся обіймати його. Та Карлсон відіпхнув його пухкою ручкою і сказав:

— Спокійно, тільки спокійно! Нема в тебе чогось попоїсти? Наприклад, тюфтельок? Або, може, торта з кремом?

Малий похитав головкою:

— Ні, мама сьогодні не смажила тюфтельок. А торт у нас буває тільки на іменини.

Карлсон пирхнув.

— І що це за люди? «Тільки на іменини…» А коли приходить давній приятель, що не бував місяцями? Твоїй мамі годилося б подумати, чим його зустріти.

— Так, але ж ми не знали… — почав Малий.

— Не знали! — обурився Карлсон. — Ви повинні були сподіватися! Повинні були сподіватися, що я можу прилетіти сьогодні, і твоїй мамі вже цього мало бути досить, щоб вона одною рукою ліпила тюфтельки, а другою підбивала крем.

— На підобідок у нас сьогодні була ковбаса, — знітився Малий, — може, хочеш…

— Ковбаса, коли приходить давній приятель, що не бував місяцями?! — Карлсон знову пирхнув. — Ну, звісно, як зв’яжешся з такою родиною, то навчишся обходитись абичим… Неси сюди ковбасу!

Малий щодуху помчав до кухні. Мами не було вдома, пішла до лікаря, і він не міг її спитатися за ковбасу. Але ж як було не пригостити Карлсона! На тарілці лежало ще п’ять кружалець, і Малий забрав їх усі. Карлсон накинувся на ковбасу, мов шуліка. Він напхав повен рот і начебто був цілком задоволений.

— Ну, — сказав він, — щоб ковбаса