Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич

— Аеродром, — прошепотів Горошок.

Іка нічого не відповіла.

Нарешті Капітан зупинився біля великого темного силуету.

— Це тут, — сказав він. — Приїхали.

Перша вискочила з автомобіля Іка. Ніби стрибнула у холодну воду: не роздумуючи, затамувавши подих. За нею, повільніше, вибрався Горошок.

Над ними, на тлі неба, вимальовувався в темряві силует літака. На крилі тьмяно блимав червоний вогник.

— Як ся маєте? — почули вони звідкись згори. — Я — Як. Сідайте! Треба поспішати. Що це ти так марудився, Капітане, га?

Капітан навіть обурився:

— Я не маю ні твоїх моторів, ні твоєї молодості, — буркнув він. — Спробуй випередити ракету, тоді почуєш себе у моїй шкурі.

— Добре, добре, — засміявся Як. — Ти чекатимеш на них тут?

— Так.

— Ну, і чудово, — озвався Як. — Полетіли. А ти, Капітане, відсунься трохи, щоб я тебе не зачепив.

— Коли повернетеся? — спитав Капітан.

— Тоді, коли повернемося.

— А ти дбай за них.

— Як за власні крила, — знову засміявся Як.

Капітан легко блимнув фарами, ніби розчулившись.

У всякому разі голос його лунав схвильовано.

— Ну, діти, — сказав він, — бажаю вам успіхів.

Навіть Іка забула образитись за тих “дітей”. Обоє припали до Капітана. Горошок кахикнув.

— Будьте спокійні, Капітане, — сказав він.

— Авжеж, — підтакнула Іка.

— Ну, досить зворушливих сцен, — продуднів Як. — Треба сідати і зачиняти двері.

— Вибачте, але як? — спитав Горошок.

— На крило… так… а тепер підтягни, хлопче, свою любу… тааак… а тепер у кабіну. Прекрасно, дуже добре, — командував Як.

У його голосі чувся посміх.

— І ніяка я йому не люба, — роздратовано пирхнула Іка, видряпуючись за Горошком до кабіни, але одразу ж замовкла.

Бо тієї самої миті, поруч з ними, ніби чийсь дуже гучний сміх, залунав рев потужного мотора. Літак рушив з місця. Та ще й їх просто приголомшили десятки невідомих і дивних приладів, годинників і пристроїв, освітлених тільки тьмяним відблиском лампочок.

Крізь рев мотора пробився голос Яка.

— Увага, товариші! Прошу міцно прив’язатися поясами до крісел. Не так, щільніше… добре. А навушники, що висять на кріслах, прошу надіти, так буде легше розмовляти. Гаразд!

Обоє слухняно і мовчки виконали накази.

Так — це вам не автомобіль, про який кожне маля з г старшої групи дитсадка розповість, де кермо, де гальма, а де газ. Це був літак. Щоправда, не реактивний, не найсучасніший і найшвидший, але й без того від усіх тих приладів, годинників і пристроїв можна було не тільки сміливість, але й мову втратити.

Голос Яка звучав у навушниках ясно і дуже приязно:

— Увага! Прошу нічого не чіпати, сидіти спокійно, триматися за бильця крісла. Згода?

Іка лише кивнула. А Горошок уже оговтався.

— Згода!

Хоча навушники й приглушували рев моторів, той рев став іще гучнішим. Горошок і Іка відчували, що літак мчить аеродромом швидше й швидше, легко підскакуючи на нерівностях стартової доріжки. А потім він, мабуть, виїхав на геть гладеньку доріжку. Принаймні так їм здалося.

Але саме тієї миті Як сказав:

— Честь і слава! Повідомляю вас, товариші, що ви в повітрі.

— У повітрі? — скрикнули обоє.

— Високий рівень колективного дійства! П’ятірка за хорову декламацію, — знову сміявся бадьорий і веселий голос.. — А по суті питання — так, ми справді в повітрі.

Обоє нахилилися до вікон кабіни і побачили під собою рій зірок. Рій зірок, що відбилися в озері.

Це були вогні містечка, яким ще чверть години тому віз їх Капітан.

Отже вони летіли.

Їм завжди ввижалося, що політ — це щось незвичайне, майже неймовірне. Що під час польоту зазнаєш якихось незнаних раніше відчуттів і вражень.

А тим часом, як тільки вони оговталися, як тільки звикли до притишеного навушниками шуму моторів, дітей вразило одне, що все відбувається так, ніби… нічого не відбувається.

Ніч була темна. Місяць ще не зійшов. Вгорі миготіли зірки, але негусто. Літак летів — це правда. Проте нашим пасажирам уявлялося, ніби вони сиділи у нерухомому човні на нерухомому ставку.

Отож, коли вони вже призвичаїлися до кабіни і до того, що летять, Горошок та Іка перезирнулися, відчуваючи, як до них повертається певність. І тут Іка, мабуть, пригадала щось дуже важливе. Незважаючи на темноту, було видно, що вона почервоніла.

Іка нахилилася до Горошка і щось прошепотіла. Горошок її не почув. Зате Як почув. У навушниках залунав його голос:

— Це нічого, що ви не назвали себе. Я і так знаю, що товаришка у спідниці — не Горошок, а товариш у штанях — не Іка, а саме навпаки. Зрештою, мені дуже приємно познайомитися.

Горошок штурхнув Іку.

— Нам теж! — закричав він.

Іка кивнула головою.

— Не трусить, га? — спитав Як.

Лише тепер у них розв’язалися язики.

— Анітрошки, — почала Іка. — Я й не знала, що ми летимо. Просто не віриться.

— А крім того, — провадив Горошок, — коли летиш уперше, та ще в пітьмі… і в таких умовах…

— Розумію, — втрутився Як.

— Так, — провадив Горошок, — усе якось незрозуміло. Ми летимо так тихо… ніби й зовсім не летимо.

— Тільки не поспішайте, шановні товариші, — перебив Як. — До ранку ще далеко. Польоти бувають усякі. Там, куди ми летимо, аж ніяк не тихо.

Нема чого критися, перші хвилини польоту принесли стільки нового і несподіваного, що вони мало не забули про мету