Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич
Але почувши ті слова Яка: “Там, куди ми летимо!”, вони одразу ж згадали про все.
Першою хотіла щось сказати Іка, але Горошок зупинив її рішучим рухом руки.
— До речі, — сказав він, — ми повинні дізнатися у вас, що нам робити далі?
— Яке у нас завдання? — то докинула Іка.
— І як нам діяти?
— От і чудово, — сказав Як цього разу підкреслено поважним тоном, а потім щось прошепотів сам до себе. І повторив ще раз: — От і чудово. Кажете — що робити?
— Так.
— Гаразд! Однак спершу я мушу вам, мої любі й шановні товариші, сказати, що ви мені до вподоби. Це не на тему, але це факт.
Іка й Горошок уклонилися до циферблатів.
— А справи такі, — вів далі Як. — Пощастило встановити, що той “Дуглас”… тобто, той пасажирський літак… приземлився приблизно на двадцятому градусі північної широти і майже на тринадцятому градусі східної довготи. Отже, по-перше, ми маємо його знайти.
— Як? — спитав Горошок.
— Адже такий літак у пустелі — це однаково, що піщинка на величезному майдані, — додала Іка дуже розумно, хоч Горошок скривився і буркнув щось таке: “Облиш мудрування”.
— Справді, — підтвердив Як. — Та коли нам відомі географічні координати — довгота і широта, то стає зрозуміліше, в якому місці того майдану слід шукати. Широта відома точно, звідки подано останній сигнал. Отже, зробимо просту річ…
— Ясно, — втрутилась Іка.
Горошок знову роздратовано скривився, а Як жартома спитав:
— Що “ясно”?
— Ну… — почала Іка й замовкла.
Як тихо засміявся.
— Розумію, — сказав він. — Отож ми, ясно, дістанемося двадцятого градуса північної широти і полетимо вздовж нього, по прямій. На місці будемо не раніш як на світанку. Тільки було б видно. О… це найбільший клопіт: чи буде видно.
— Там же буря… — почав Горошок.
— Ото ж то й воно, — невесело визнав Як. — Така буря — не жарти. Щоправда, метеорологічні станції передають, що буря йде на північ, однак, по-перше, ми все-таки маємо крізь неї прорватися, по-друге, боюся, що нам ще дістанеться. Але не треба наперед побиватися. Поживемо — побачимо. Правда, товаришко Іко?
Іка сиділа дуже рівно, зціпивши губи. Видно було, що вона сердита, як бісеня, а найгірше, що сама на себе. Тут вона вдячно всміхнулася.
— Правда, — відказала вона скромно. — Однак з усім цим ви й самі зможете впоратися.
— Звичайно, — підтакнув Горошок.
— Звичайно, — повторила Іка. — Усе ви. А що ж ми будемо робити?
— Гм, — замислився Як. — Бачте… все з’ясується тільки на місці.
Од тих слів обоє так і підскочили.
— Як це? — скрикнули вони разом. — Як це?
Як аж зайшовся сміхом.
— Ви що, тренувалися хором гукати? — спитав він.
Але їм зараз було не до жартів.
— Даруйте, — сказав Горошок. — Прошу, однак, ставитися до нас серйозно.
— Атож! — вельми рішуче підтримала його Іка.
— У нас є завдання, — сказав Горошок. — Завдання дуже і дуже важливе. Ми хочемо його виконати. Хай це буде не знаю що! Але нам треба що-небудь знати! Знати, до чого готуватися!
— І що обміркувати! — закінчила Іка.
Як з хвилину помовчав. Сміятися він облишив. І навіть трохи погойдав крилами з подиву. Нарешті сказав:
— Доречно. Дуже доречно. Я вас теж перепрошую за жарти…
— Але ж ми зовсім не сердимось, — закричали Іка й Горошок. — Ми тільки заради справи!
— Ото ж то й воно, — відказав Як. — А справа, власне, така, що все доведеться вирішувати на місці. Тут заздалегідь нічого не передбачити. Життя саме підкаже…
— Але… — протягнув Горошок.
— Та гаразд, гаразд, — перебив його Як. — Хочеш сказати, що все-таки дещо можна передбачити й наперед. Так?
Обоє кивнули. Кивнули дуже рішуче.
— Звичайно, — сказав Як, — є й така можливість. Скажімо, такий план: знайдемо літак, достеменно визначимо широту і довготу, а потім кинемо кілька листів з цією інформацією над найближчим виселком, звідки можуть послати рятувальну експедицію. Там є одне таке містечко… десь кілометрів за сто від імовірного місця приземлення. Називається воно Ят.
— Як? — перепитала Іка.
— Не Як, а Ят, — терпляче повторив Як.
— Та й уже? — здивувався Горошок.
— Поки що так, — сказав Як. — Поки що… А далі? Побачимо, діло покаже.
— Так, — замислився Горошок, — та-а-к… А… що зараз?
— Зараз? Найкраще, мабуть, поспати.
— Поспати? — обурилися вони. — Тут лягти поспати?
— А чому й ні? Летіти я вмію і сам. Тепер ми на висоті три тисячі метрів. Уже пролетіли п’ятсот кілометрів.
— Скільки?
— П’ятсот. Адже ми летимо вже сорок хвилин. Усе гаразд. Зараз ніч, умови, зрештою, пристойні… А вранці може виявитись, що треба добре нагріти чуба. Тому: спати. Така директива. Якщо не помиляюся, я тут командую.
Голос забринів трохи суворіше. Іка й Горошок перезирнулися.
— Що таке директива? — спитала Іка.
— Це такий собі ввічливий наказ, — буркнув Горошок.
— Вказівка, — кинув Як. — Директива — це вказівка. Отже, на добраніч.
Що можна відповісти на такі слова? Довелося відповісти “на добраніч” і потурбуватися лише про те, щоб не вийшло мистецтва хорової відповіді, з якої глузував Як.
Проте слова “на добраніч” криють у собі ту силу, що хоч би людина і не думала спати, все ж вона несамохіть умощується зручніше, і, знову-таки всупереч усім своїм кращим намірам, починає відчувати, що сон ходить десь поряд.
Іка й Горошок, порозумівшись без слів, вирішили не зважати на добру пораду і не спати. Бо й як можна спати, коли вперше в житті летиш літаком