Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич

— Як що? Прогулянка, потім руїни… Власне, нічого.

— Твоя правда.

— Але було чудово.

Горошок кивнув головою.

— Справді, чудово.

— Знаєш що? — знову почала Іка.

— Що?

— Це має бути… — замріяно говорила вона, — це ж чудесно, скажімо… скажімо, вміти писати вірші. Як це там? “Очей моїх принада… Люблю я осені прощальний смуток…” Це ж, мабуть, чудесно. Правда, Горошуню?

— Звичайно! — поважно відповів він.

Помовчали. Аж от Горошок підвівся.

— Пора.

І вони рушили. Йшли, що крок задираючи голови до незмірно високого неба.

— Отам — туманність Оріона, — промовив Горошок.

— А я, а я, — прошепотіла Іка, — назвала б її туманністю… ну, наприклад… туманністю Меди.

— Чому?

— Звідки я знаю? Просто гарно.

— Справді гарно, — визнав Горошок й підвівся.

Він на хвилину замислився, як людина, яка марно силкується пригадати свій сон.

І раптом схаменувся.

— Ой Іко! — гукнув він. — Без двадцяти восьма.

Тарілки стояли вже на столі, а на чолі тітки Педагогіки витиснулася перша, щоправда, ще мало помітна зморшка, коли вони вскочили на веранду ресторану.

— За хвилину восьма! — переможно вигукнув Горошок.

— Факт, — визнав Рудий.

Чоло тітки Педагогіки розгладилося, і очі заясніли від посмішки Рудого. І ніхто не міг би заперечити, що цієї золотої й рудої осені тітка справді покращала!

Вечеря була, як то кажуть, хоч куди. Але якось ні в кого, крім Рудого, не було апетиту. Тітка Педагогіка почала навіть їм дорікати, але Рудий не дозволив.

— Дай їм спокій, кохана. Осінь така чудова… Їм не до їжі. — І розсміявся. — У вас такий вигляд, наче ви з неба впали.

Тим часом тітка Педагогіка таємно піднесла вгору палець.

— У мене для вас сюрприз, — мовила вона.

— Який?

— Тьо-о-тю!

— Тьо-о-о-тюню-ю!

Тітка ще опиналася, ще примушувала себе умовляти, аж коли на веранду увійшов як завжди усміхнений, ввічливий і неголений Мешканець Другого Поверху.

— Добрий вечір милому товариству, — сказав він. — То що, поїдемо? Мій Капітанчик чекає.

— Капітан?! — зойкнули Іка з Горошком, поспішаючи на майдан.

Так, там був Капітан. Він стояв спокійний, мовчазний, запорошений і добре полагоджений. Стояв біля колодязя. І чекав.

Сюрприз у тому й був, що Мешканець люб’язно запропонував одвезти до Варшави все товариство.

Це була чудова, прекрасна ідея. Бо в інакшому разі туристам довелося б труситися всю ніч поїздом.

— Наш улюблений Капітан! — розчулилася Іка.

О дев’ятій виїхали. Іка з Горошком і лірично замріяна тітка — на задньому сидінні, Рудий поруч з Мешканцем — на передньому.

Мешканець пишався Капітаном і не приховував цього.

— Дідусь уже, — казав він, — та й годі. А ще молодець. Чуєте, як тягне?

Іка з Горошком тільки штовхнули одне одного ліктями: мовляв, що він там знає про нашого Капітана!

А Капітан, мугикаючи мотором якусь пісеньку про пустельні шосе, про пальми, що, ніби страуси, тікають з дороги, про смак бензину і блиск циліндрів, — мчав крізь ніч.

З тихим шелестом відбігали назад дерева, фари розтинали темряву.

Іка й Горошок, зручно вмостившись, заплющили очі, щоб думати про якісь зовсім неясні, туманні й дивовижні події. Про речі, які коли-небудь доведеться пригадати.

— А може, не пригадати, — прошепотів сам до себе Горошок, — а відкрити?

— Так, — теж подумки сказала Іка. — Це треба ще обміркувати.

Один, два, п’ять (англ.).

“Зубер”, “Слотвинка” — назви мінеральних вод у Польщі. Криниця — один з найбільших курортів у Польщі.