Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич

Іка підвела голову.

— Це ми дякуємо за довіру і постараємося її виправдати.

Горошок поважливо глянув на неї. Але він і досі не вгамувався.

— Все це дуже добре, — буркнув він, — а час біжить, і ви ж нас до Африки не завезете.

Проте він зразу ж зніяковів, це було нетактовно щодо Капітана. Але Капітан не образився.

— Ваша правда, — погодився він, — треба поспішати.

— Отже?

— Отже, ви мусите усвідомити, що справа дуже і дуже серйозна. Ви ще молоді і…

— Вдвох, — суворо сказала Іка, — ми вже майже повнолітні. І ми уже вирішили.

— Ну, гаразд. Але ж ви і досі нічого не знаєте, — засміявся Капітан.

— Це не наша провина, — пирхнула, мов кицька, Іка.

Горошок кивнув головою.

Здається, Капітан зніяковів.

— Згода, — промовив він заклопотано. — Я й справді розбалакався, ніби старий грамофон. Словом, ви повинні приготуватися до подорожі літаком, бо ж в Африку я вас таки не завезу.

— Лі-та-ком? — перепитали Іка й Горошок.

— Так.

Горошок облизав пересохлі губи.

— Яким літаком?

— Мої голуб’ята, — сказав Капітан, — на одному аеродромі на нас уже чекає дуже швидка двомісна машина. Це — Як, щоправда, не першої молодості, але на нас, ветеранів, у такій справі можна покластися. Він вас доставить на місце і дорогою розкаже, що далі робити. Чи готові ви в дорогу?

— Хвилиночку, — буркнув Горошок. — Світло погашене, радіо, телевізор і газ — вимкнуті. Крани закриті. Згода. Ми готові.

Прилади в машині засвітилися, ніби котячі очі.

Капітан увімкнув фари, запустив мотор. Безшелесно він прокотив подвір’ям, обережно виїхав за браму, а на вулиці рвонув так, що Іка з Горошком аж відкинулись на сидінні.

Коли вони виїхали з міста і попереду простелилася біла у світлі фар стрічка асфальту, Горошок запитав:

— Але чому досі, Капітане, ви про все це не розповідали?

Капітан обережно обігнав три вантажних автомобілі, проскочив на повному газі два повороти і лише тоді відповів:

— По-перше, ми ще не знали всіх подробиць. Надійшло багато добровільних пропозицій від різних літаків, через це довелося спитати дві електронні машини, перш ніж ми вибрали Яка. А по-друге, місце приземлення нам пощастило злокалізувати липге в останню хвилину. Саме тоді, коли ви почули сигнал SOS.

— Ага, — мовила Іка, а потім штовхнула Горошка ліктем. — Що це таке, — зашепотіла вона, — зло-ка-лі-зу-ва-ти?

Горошок глибокодумно кашлянув, але то йому нічого не допомогло. Він навіть не встиг придумати шось схоже на пояснення, бо Капітан тієї миті зупинився перед шлагбаумом залізничного переїзду і сам почув запитання Іки. Він не засміявся, бо й справді, що смішного в тому, коли хтось — дуже молодий — не знає деяких слів. Кожному доводиться свого часу взнавати якісь нові слова і так до кінця життя. Тому Капітан був поважний і люб’язний.

— Це означає, — сказав він, — знайти, власне, те саме місце.

— Яке?

— Саме те, яке ми шукаємо.

— Ага, — сказала Іка, — вже розумію.

Цього разу Капітан показав, на що він здатний. Він мчав так, ніби хотів обігнати світло власних фар. Іка й Горошок сиділи мовчки, хапаючись тільки за спинку сидіння на крутих поворотах. Вони мовчали, бо про що ж було говорити? Ще кілька днів тому вони думали, що зазнали Великої Пригоди. Гаразд. Вона була не мала. ІА що буде зараз?

Десь у сірій і жовтій, як левина шкура, пустелі лежить пошкоджений літак. Над ним не вгаває буря. Пасажири чекають порятунку. Радіо в них зіпсоване. Тільки якийсь щасливий випадок може їх урятувати. Скільки у них іще надії залишилось? На гріш, на два?

І от вони — Іка і Горошок — мають стати саме цим “надзвичайно щасливим випадком”.

Розуміється, коли треба сказати, чи згодні, чи готові вони рушити в дорогу, Горошок забув навіть заявити, що все це слід обміркувати. Сімдесят вісім чоловік, загублених у Сахарі, чекали допомоги. Тож хіба час обмірковувати?

Але от зараз можна й обміркувати: що далі? Натомість — у головах не думки, а якась пустка. І великий неспокій: чи вдасться?

Будьмо щирі. У цьому неспокої є й трохи страху за себе. Бо навіть у найбільших героїв бувають такі дивні хвилини, коли вони стають простими, звичайними людьми. А що звичайна людина у скруті інколи почуває неспокій, немає нічого дивного.

Але річ не в тому. Не про себе турбувалися діти. У тисячу разів важливіше було питання: чи пощастить урятувати людей з розбитого літака? Вони ж чекають! І саме на них! На Іку й Горошка! А вони ще до пуття й не знають, що слід робити…

Пригадаємо собі ще раз, як усе діялось.

Так от, під час великої африканської бурі по світу полетів сигнал про допомогу. Його, зібравши останню силу, передав смертельно поранений радіопередавач. Сигнал уловили щогли чотирьох радіостанцій — чотирьох радіостанцій з різних країн в усіх сторонах світу. І незважаючи на те, вони порозумілись одразу. Передали сигнал у Варшаву. Польський електронний мозок ухвалив постанову.

А зараз німецький “Капітан” везе польських дітей на зустріч з радянським Яком для того, щоб разом, пліч-о-пліч і колесо до крила рятувати зовсім чужих, незнайомих людей, загублених серед величезної африканської пустелі.

Отже нема чого дивуватися, що серця Іки й Горошка стискав неспокій, що Капітан мчав крізь осінню темряву так, наче сам хотів злетіти угору.

Зникали, пропадали позаду вікна будинків, дерева, телеграфні стовпи. Відбігали вбік поля. Наблизився й насунувсь на них темний ліс. Переляканий заєць останнім одчайдушним стрибком утік з-під коліс. Потім ліс знову розступився. Нарешті Капітан круто звернув на якусь іншу дорогу.

Вдалині, серед широкого поля блимнув червоний вогник. Капітан уповільнив хід. Потім пригасив фари і з’їхав з асфальту, щоб рушити полем навпростець.