Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич

Іка кивнула.

— Чи не могли б ви доглянути за ним два-три дні? У мене одна термінова робота, і я не можу щохвилини вибігати на подвір’я. То чи не змогли б…

— Звичайно, змогли б! — вигукнула Іка.

— Безперечно! — крикнув Горошок.

— Ясно!

— Як білий день!

— Прошу? — спитав оглушений цим галасом Мешканець Другого Поверху.

— Доглянемо! — сказали одночасно Іка й Горошок.

— Ох, шановне товариство! — мовив Мешканець Другого Поверху. — Вдячності моїй нема кінця-краю.

— Пробачте, — суворо сказала Іка. — Ви часом з нас не кепкуєте?

— Та… таж ні, — перелякано скрикнув Мешканець і повторив, що справді надзвичайно їм буде вдячний за догляд і допомогу, дозволив їм сидіти в машині, скільки їм заманеться — подорожувати, куди захочуть, а потім потиснув тричі руку Горошкові, двічі Іці і, нарешті, вщедряючи дітей усмішками і компліментами, попрямував додому.

— Ух! — зітхнула полегшено Іка.

А коли Мешканець Другого Поверху зник за дверима, обняла капот Капітана і міцно притиснулась до нього.

— Я така рада, Капітане.

— Я теж, — додав Горошок.

— А я найбільше, — озвався голос Капітана. — Стривайте лишень!

— Чо… — почав Горошок.

Він хотів спитати “чому?”, але, озирнувшись, замовк.

Питання було зайве, бо ж у вхідній брамі з’явилося, наче на замовлення, четверо хлопців з сусіднього двору.

Троє — молодші і менші за Горошка, а один старший і вищий на зріст. — Ти, Іко, тільки не втручайся, — сказав Горошок.

— Побачимо, — відказала Іка.

Четверо хлопців поволі рушили подвір’ям, вдаючи, ніби нікого й не помічають. Верховодив ними худий білявий хлопець з невинним личком. Він зупинився за два кроки від Горошка і прикинувся, ніби дуже здивований.

— Добридень, — сказав Горошок. — Що вам треба?

Почувши “добридень”, білявий справді здивувався.

Він спантеличено промимрив щось собі під ніс.

— Що вам треба? — перепитав Горошок.

Білявого почала розбирати злість.

— Твоя машина?

— Ні.

— Ну, то й чухрай звідси вистрибом!

— Я не збираюся чухрати ані вистрибом, ані ступою, — холодно відповів Горошок.

— Ні?

— Ні!

— А це чому?

Горошок похитав головою. А потім посміхнувся.

— Бо мене просили стерегти машину від дітлахів і злодіїв.

Білявий роззявив рота, стулив і знову роззявив. Зашарівся, а потім зовсім спаленів.

— А хто дітлахи, хто злодії? — запитав він, стискаючи кулаки.

— Дітлахи, це ті, — відказав Горошок, — хто відкручує колесо задля втіхи. А злодії ті, хто робить те ж саме, щоб украсти колесо. Ясно?

— Тобі зараз темно буде! — загорлав білявий.

— Тільки спокійно, — сказав Горошок. — Четверо на одного, чи один на одного?

Білявий зареготав.

— Геть! — сказав він трьом меншим веснянкуватим хлопчакам. — Я і сам з ним упораюсь. “Добридень” каже. Пузан жовторотий!

— Хвилинку, — сказав Горошок. — Хто перший опиниться на землі, той просить пробачення і чухрає вистрибом. Згода?

— Згода! — гукнув білявий, почервонівши, як буряк.

— Горошку, — сказала Іка, — тільки не скривдь дитину.

— Не скривджу, — буркнув Горошок саме тієї миті, коли білявий, заверещавши щось незрозуміле, кинувся на нього з кулаками.

Але білявий одразу ж змовк. Бо замість уцілити кулаком у Горошків ніс, попав у повітря. Разом з тим хтось схопив його за другу руку і викрутив її, хтось піймав за поперек і перекинув у повітрі догори ногами. Білявий гупнув на землю, і хтось сів йому на спину, загинаючи далі руку. Всі оті “хтось” був усе той самий Горошок. Він притиснув переможеного до землі, не даючи йому змоги підвестися.

— Домовлялися один на одного! — вигукнула Іка, і троє хлопчаків одступили на крок.

— Кажи: вибач, — мовив Горошок.

— Що це було? — простогнав білявий.

— Дзю-до, — ґречно пояснив Горошок. — Кажи: вибач.

Мовчанка. Після четвертої невдалої спроби випручатися, білявий щось прошепотів.

— Не чую! — мовив Горошок.

— Вибач мені.

— Атож! Чи я тобі жовторотий? — запитав ще Горошок.

— Ні… ні.

— А може, я пузан?

— Н… н… ні!

— Дуже приємно чути, — сказав Горошок і відпустив білявого. — А зараз чухрай звідси вистрибом.

Білявий хлопець підвівся і, нікому не дивлячись в очі, попрямував до брами. За ним поволі, похнюпившись, попленталися й троє веснянкуватих хлопчаків.

— Гей! — крикнув Горошок. — До побачення!

Але ті навіть не озирнулися.

— Дуже добре, — сказала Іка.

— Браво! Браво! Браво! — вигукнув Капітан. — Поздоровляю!

— Це тому, що ми, — сказав Горошок, — не терпимо хуліганства, Капітане!

Потім Іка з Горошком зручно вмостилися на передньому сидінні, і всі троє якийсь час мовчали. Отак люблять ломовчати разом справжні друзі після довгої розлуки. Першою подала голос Іка:

— Ми хотіли б вас про щось запитати.

— Слухаю, — озвався Капітан.

— Ми власне… — почав Горошок.

Але Іка не дала йому говорити.

— По-перше, — почала вона, — нам було сумно без вас. Ми не любимо всіляких там солодких, медових слів. Правда, Горошку?

— Одне солодке тістечко краще за тисячі солодких слів, — сказав Горошок.

— Атож, — мовила Іка. — Ми нудилися цілий тиждень.

— Атож! — підтвердив Горошок.

— По-друге, — вела далі Іка, — ми хотіли вас запитати, чому і з якої причини ви здружилися саме з нами, саме нам допомогли розшукати Яцка і саме нам оповідали за себе.

— Атож, — повторив Горошок.

— І по-третє, — не вгамовувалась Іка, — що було далі? Яким шляхом ви їхали до Індії? Яка вона, Індія? Як ви потрапили