Острови Халдеї - Діана Вінн Джонс

- Що ти тут робиш, жінко?

Шон, вартовий, прибіг за нами.

- Пробач мені, Батько! – сказав він. – Вона пройшла би, щоб я не казав. Я думаю, вона відьма!

- Ні, я не відьма, юначе, - заперечила Тітонька Бек. – Я – Мудра Жінка Скарру, щоб ти знав!

- Мені байдуже хто ти, - сказав король. – Хіба тобі ніхто не казав, що я під обітницею - не можу бачити незнайомців у четвер?

- Так, але в мене немає терпіння на цю нісенітницю, - сказала Тітонька Бек. – Що ти гадаєш станеться, якщо ти глянеш на нас?

- Як я можу знати? – сказав король. Він, радше знервовано, подивився на темні балки на стелі. – Все, що я знаю, це те, що боги розсердяться.

Тітонька Бек відкрила рота. Майже напевно, вона збиралася сказати: “Нісенітниця!”. Але у цю мить стався величезний БАХ десь назовні. Люди назовні почали кричати та верещати; кури кудкудакати, свині вищати, а віслюки ревіти. Тітонька Бек сказала:

- Звичайно ні! – натоміть.

Король Колм, його обличчя, так само як і живіт, тремтіли, вскочив та поспішив у двері біля його крісла. Шон поспішив за ним, викрикуючи:

- Батько! Будь обережним! – а Тітонька Бек покрокувала за Шоном. Ого та я переглянулися, кинули наші сумки та побігли за Тітонькою Бек.

Ми вибігли на досить великий фермерський двір, щось таке. Там усюди були сарайчики та хатинки, деякі з них, здавалося, були для людей, а деякі для свиней, курок, чи гусок. Один, здається, був сараєм для сіна. У середині двору була діра, яка диміла. Від бруду навколо неї піднімалася пара. Люди – більшою мірою жінки, діти та старі чоловіки – позадкували до хатинок, витріщаючись на діру чи – якщо вони були дуже юні – ховали свої обличчя у спідницях своїх матерів та плакали. Стривожені курки та обурені кози повсюди бігали, в той час як загін віслюків з’юрмився у одному кутку та створював жахливий галас, який можуть утворювати лише віслюки.

Ми всі поспішили до діри. Насправді, нас практично заштовхали туди усі чоловіки, що з’юрмилися у залі, позаду нас, Івар серед них. Це була глибоченна діра. На її дні лежав маленький чорний камінь, який димів.

Тітонька Бек сказала, майже потонувши у галасі віслюків:

- Це метеорит.

- Зірка, що впала! – вигукнув король. – Прислана богами, щоб покарати мене!

- Ох, чоловіче, не кажи дурниць! – сказала Тітонька Бек – Якщо боги цілилися в тебе, вони промахнулися.

- Кажу тобі, це моя обітниця, - заволав король. – Моя доля!

Я виявила, що Фінн біля мене дивився униз, у діру, із цікавістю. На його плечі, зелений птах був так само зацікавлений. Він повертав голову у цей бік, тоді в інший, щоб проінспектувати камінь, який димів, а лінії біля його очей виглядали мудрішими ніж коли-небудь.

- Метеорит, метеорит, - бурмотів він. Тоді він випрямився на Фінновому плечі. – Обітниця зламана! – сказав він.

Фінн повернув голову, щоб глянути на нього.

- Ти в цьому впевнений? – запитав він.

- Певен у цьому, - вторив птах.

- Добре, - сказав Фінн та дотягнувся до верхів’я королівського плеча. – Величність, - сказав він голосно, - твоя обітниця зламана.

Король Колм обернувся та пильно подивився на маленького монаха. Для мене було цілком зрозуміло, що він леліяв цю обітницю.

- І що тебе змушує казати це? - домагався він.

- Так сказав Грін Гріт, - пояснив Фінн. – Він посланець богів.

Король витріщився на птаха. Так само зробила Тітонька Бек.

- Цей папуга? – сказала вона.

- Посланець богів, - сказав їй папуга.

- Ти лише повторюєш, що каже твій власник, - сказала йому моя тітка – і маю визнати, я би сказала те саме. Окрім того, що більше ніхто не казав “Обітниця зламана”.

- Ні, не повторюю, - сказав птах. – Це четвер. Обітниця зламана. Я впевнений у цьому. Це четвер.

- Диво, хіба він не диво? – сказав Фінн, посміхаючись на все своє кругле обличчя.

- Хм, - сказала моя тітка. Вона повернулася до короля. – Ну, Величність, здається твоїм бездіяльним четвергам кінець.

- Завдяки тобі, жінко, – гірко сказав король. – Чому цей птах просто не міг помовчати? – Він зітхнув, тому що кожний у натовпі фермерського двору, здавалося, чув птаха цілком ясно. Вони усі посміхалися та стукали один одного по спині та вітали Шона із звільненням його батька. – І чому ти не зміг тримати цю жінку назовні? – сказав король синові. – Ця обітниця передавалася від батька до сина, сотнями років. Будеш жити та шкодувати про це.

Шон виглядав враженим.

- Я завжди думав, що обітниця перейде до одного з моїх братів, - сказав він. – Чому я?

- Тому що ти не зміг зберегти ворота, звичайно, - сказав король.

- Я не розумію, - сказала Тітонька Бек, - чому успадкування неіснуючого прокляття може когось турбувати. Величність, ми…

- О, тихо, жінко! – наказав король. – Хто знає, яка халепа займе місце моєї обітниці, яка існувала кожного четверга. Ти принесла невдачу моїй родині. Що я маю зробити, щоб позбутися тебе?

Тітонька Бек виглядала безперечно захопленою зненацька. Фінн примирливо сказав:

- Величність, вони від Верховного Короля Халдеї, який послав їх із місією на Берніку.

Король дратівливо сказав: