Острови Халдеї - Діана Вінн Джонс

- Це тому усе таке зелене? – запитала я.

Фінн задоволено кивнув. Здається, він був задоволений більшістю речей.

- Берніка – зелене місце, - сказав він, - його любить Леді.

- А цей король, до якого ми йдемо, керує тут усім? – важко дихав Ого. Він також виявив, що речі важкі.

- О, благословення, ні! – сказав йому Фінн. – Колм править лише на відстані до гір.

Ми всі подивилися навкруги, де ці гори. Нічого. Я припустила, що вони повинні бути далеко звідси і королівство Колма дуже велике, коли Тітонька Бек сказала:

- Ти маєш на увазі ті маленькі пагорби, отам? – Вона вказала на лінію низьких зелених опуклостей, на відстані декількох миль.

- Так. Я забув, що ви прийшли з зазубреного острову Скарр, - сказав Фінн. – Берніка ніжне місце.

Ого почав дивитися презирливо. Івар розсміявся.

- На Скаррі їх навряд чи вважали би передгір’ям, - сказав він. – У тебе давно цей папуга?

- Грін Гріт у мене вже двадцять років, з тих пір, як старий Брайан помер, - сказав Фінн. – Перед цим, він був птахом Алуна, а перед тим – Сіта, але я ніколи не знав Сіта, який помер до мого народження.

- Тоді він повинен бути дуже старим! – сказала я.

- Він і є. Він втратив лік своїм рокам, - сказав мені Фінн.

У той час, ми вийшли з полів та приєдналися до рівної трав’янистої дороги, значно порізану колесами та копитами. Ця вела через широку болотяну пустош, наповнену очеретом, що тремтів. Я бачила стада віслюків, корів та свиней і навіть декілька коней на відстані. Я дивувалася, як хтось знає, який належить кому, але я не особливо розмірковувала, тому що моя сумка здавалася важчою та важчою. Прямо тоді, коли я подумала, що далі не зможу її нести, ми дісталися до королівського будинку.

Івар не був єдиним з нас, хто дивився на нього презирливо. Навіть Тітонька Бек підняла свої гарні брови від вигляду брудних стін з мішанини багна та каміння, захищених кількома нещасними деревами. Єдина річ, яку можна було сказати про місце, це те, що, здається, воно займало досить багато землі. Інакше, я бачила більш вражаючі фермерські будинки.

У брудній стіні були грубі дерев’яні двері, перед якими стояв, охороняючи, хлопчина. Він був гарний, високий юнак, із хвилястим світлим волоссям та надзвичайно гарним обличчям. На нього були надіті шкіряні обладунки, на грудях та ногах, шолом на голові, і він був озброєний до зубів. У нього був спис із небезпечним гострим наконечником, меч та кинджал на його великому шипованому поясі та лук у руці. Сагайдак зі стрілами – також небезпечно гострими – висів на його плечі. Я вдячно поклала мою сумку та розтерла мої руки, які боліли, поки захоплювалася ним. Він дійсно був гарний, крім того, що він дивився на нас з-під лоба.

- Чого вам треба? – сказав він. – Ви повинні були знати, перш ніж приходити сюди у четвер.

- Отже, Грін Гріт був правий, - пробурмотів Фінн. Він сказав молодому чоловікові, - Ці люди - делегація зі Скарру, юний пане, прислані зустрітися із королем.

- Тоді вони мають повернутися завтра, - сказав молодий чоловік. – Королівська обітниця забороняє йому бачити незнайомців у четвер.

Фінн розвернувся, капітулюючи.

- Ми повертаємося у місто, - сказав він.

- Ні, ми не повертаємося! – сказала Тітонька Бек. – Я не йшла весь цей шлях, щоб мене розвернули, як пусте місце. Я Бек, Мудра Жінка Скарру, і я наполягаю на тому, щоб мене впустили! – Вона випросталася та виглядала дійсно грізно.

Вартовий також випрямився.

- А я Шон, третій син Короля Колма, - сказав він. – І я відмовляюся впускати тебе сюди.

- Я є також королівським сином, - сказав Івар.

- Замовкни, - сказала моя тітка. – Наскільки сувора ця обітниця? Як ви можете бути впевненими, що саме у четвер? І як я можу знати, що король просто не використовує це як привід, для бездіяльності?

- Це сильна, сильна обітниця, - заперечив Шон. – А королі мають право бути бездіяльними.

- Не тоді, коли я у їх воріт, вони не можуть! – сказала моя тітка. – Відійди у бік та пропусти нас, негайно!

- Ні, - сказав вартовий.

- Дуже добре, - сказала Тітонька Бек. Вона поклала руку на обладунки на грудях юнака та зрушила його у бік. Здається, він не був у змозі зупинити її. Він просто стояв, де Тітонька Бек поставила його, радше позіхаючи.

Я думала та розмірковувала та думала, як Тітонька Бек зробила це, і все ще не знаю. Я намагалася зробити це сама, експериментуючи на Ого та Іварі. Ого лишесказав:

- Чому ти штовхаєш мене?, - а Івар сказав:

- Що ти про себе думаєш, пхаючись? – і жоден з них не зрушив. Тітонька Бек мабуть використовує якесь мистецтво Мудрих Жінок, яке ви отримуєте, лише коли отримаєте посвячення. І звичайно, я не мала.

У будь-якому разі, грубі двері, здавалося не мали жодного замка. Тітонька Бек відчинила їх одним кістлявим коліном та нетерпляче підізвала нас. Ми попіднімали наші сумки та попленталися у маленький брудний дворик, повний діжок із елем, і пройшли власне до королівського будинку. Там двері були відчинені – ймовірно для світла, тому що хол усередині був дуже тьмяний. Всередині було доволі багато людей, всі сиділи та позіхали. Вони всі підскочити та повитріщалися на нас, як Тітонька Бек вела нас. Зелений птах на плечі Фінна пронизливо закричав:

- Це четвер, Король Колм. Це четвер.

Король Колм сидів у великому