Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

class="book">Вернувшись додому, Гаєвський ще раз дуже докладно проаналізував усю подію. Коли справді Богдан тут ні при чому, то варто поміркувати, хто в цьому мав інтерес і хто здатен підкинути цього огидного пацюка. Справа була надзвичайно серйозна. Адже в серпні Богдана чекала переекзаменовка в Бродзіцької. І ось тепер можна було сподіватися, що результати переекзаменовки навряд чи будуть утішні. Якщо Бродзіцька певна, що це справді Богдан помстився за двійку і за те, що йому відмовили в поїздці до Варшави, вона може суворо покарати його в серпні. А якщо це все-таки не Ліпка? Адже він дав слово честі. Богдана боягузом не назвеш… Правда, від нього можна сподіватись яких завгодно вибриків, але можна також і почути: «Так, це зробив я».

Все-таки хто міг це вчинити? Винуватця треба викрити будь-що. Бо йшлося тут уже не тільки про встановлення справедливості — йшлося про ім’я Ліпки, про наслідки його переекзаменовкн.

Гаєвський потирає рукою чоло й важко зітхає, ніби щойно видряпувався на дуже високий мур, з якого можна буде побачити справжнє обличчя злочинця. Злочинець мав прийти у клас найраніше… так, це дуже важливий момент. Може, саме Богдан щось знає про це?.. Адже вчора Богдан розповідав про сутичку з Миколаєм; виходить, це він прийшов учора першим. Міг збрехати, що сторож його не пропустив. То, може, все-таки Ліпка?

Адам підхоплюється із стільця і, застібаючи на ходу сорочку, біжить до гімназії. Уроки вже давно скінчилися. Сторож Миколай прогулюється по шкільному подвір’ю, раз у раз насторожено поглядаючи, чи не з’явиться під дверима гімназії ворог. Таки з’явився. Миколай пришвидшує крок, повертається під мури своєї фортеці і вже здаля свариться на Адама кулаком:

— Ти чого тут? Не стій мені перед очима. Гаєвський! Шибки вставляти хто буде?

Серед багатьох чудових рис, властивих панові Миколаю, одне з перших місць посідає його неперевершена пам’ять. Сторож пишається тим, що йому відомі прізвища всіх тутешніх варварів. І справді, ще не було такого випадку, щоб він помилився.

— Я до вас у дуже важливій справі, пане Миколай…

— Геть з-перед моїх очей! Я, директор і педагогічна рада постановили, що…

— Дуже слушно, пане Миколай. Підписуюся під цією постановою обома руками.

— Ти мене з пантелику не збивай, бусурмане… Мабуть, знову якогось пацюка несеш у кишені? Я б вас усіх…

Він замахав кулаками, ніби намагався цією виразною пантомімою показати, що чекало б усіх варварів, якби йому, Миколаєві, надали в гімназії відповідних прав…

— Пане Миколай, ми таки справді ватага варварів…

— Весь світ уже про це знає, — буркнув сторож і трохи приязніше подивився на Гаєвського.

— У цій гімназії занадто з нами панькаються. Якби я тут був директором, то зразу запровадив би покарання різками.

— Колись так і було, — зітхнув Миколай. — За моїх часів таким варварам давали в зуби «вовчий квиток»… і всього найкращого, цілуй замок, коли не годен поводитись як цивилізована істота.

— Пане Миколай, мені якраз і потрібен один з таких нецивілізованих.

— Один? У цих класах взагалі таких немає.

Адам одразу погодився з таким присудом і поквапився додати, що й себе почуває найбільшим варваром у світі, що якби не пан Миколай, то цей червоний будинок напевно вже давно щез би з лиця землі. Він так каявся, так вихваляв тверду руку й чоловічу рішучість пана Миколая, що той загубився в цих похвалах, як у густому лісі. Він навіть висловив дуже ризиковане припущення:

— Ти, Гаєвський, ще не зовсім утрачений для людства. Може, все-таки щось із тебе виросте. — Однак засоромився свого надмірного оптимізму і квапливо додав:— Хоча певності в мене й немає.

Та минуло кілька хвилин, і пан Миколай почав явно втрачати грунт під ногами. А коли Гаєвський з блиском натхнення у очах заявив, що якби це від нього залежало, то пан Миколай давно б уже був міністром освіти, сторож похитнувся. Мовчки викурив половинку сигарети й прошепотів так тихо, аж сам злякався цього шепоту:

— Кажи, люцифере… кажи чесно, чого ти сюди приліз!

Адам розповів про пацюка, про Богдана й про те, що весь клас звинуватив Ліпку, а це дуже серйозна справа, тож треба її серйозно вивчити, як у справжньому суді.

Порівняння з судом особливо сподобалось Миколаєві. Адже він хвалився колись, що якби не відповідальна робота в гімназії, пішов би на службу в суд. Може, там краще б оцінили його запал у боротьбі з варварством?

— То ти питаєш, хто тут учора крутився?

— Може, ви помітили щось підозріле?

— Я все бачу. От, приміром, цей ваш Ліпка хотів силою прорватись нагору.

— Але, здається, не прорвався? — спитав Адам з надією, що сторож підтвердить його сумніви.

— Ні, цього Ліпку я маю на оці, як нікого. Навіть на сходи не дав йому ступити. Тільки як прийшов учитель Микула…

— Ага, аж тоді ви пустили нас. А крім Ліпки, ви нікого не бачили?

Сторож заплющив очі, лоб його вкрився рясними зморшками.

— Та дай ти мені спокій! — раптом обурився він. — Геть звідси! Думаєш, мені тільки й клопоту, що пригадувати вчорашній сніг?

Та коли розчарований Адам уже відійшов на кілька кроків, навздогін йому раптом пролунало:

— Почекай, щось я пригадую! Коли скінчились ваші збори, були тут варвари з 2-Б. Еге ж, так воно й було… один із них загубив у класі авторучку.

— І пішов шукати?

— Двоє пішло, а третій лишився зі мною. Але ручки так і не знайшли. Слухай, іди-но собі краще додому й не мороч мені голову всякими дурницями.

Ще не було нічого певного, лише домисли, але Адам учепився за них, як за останню ниточку надії.

Час квапив, кожна година, що минала, оберталася проти Богдана. І Адам вирішив ризикнути, спробувати щастя у, здавалося б, божевільній грі. Він не пішов додому, а подався просто на зустріч з ворогом. Ворог жив на околиці міста в маленькому