Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

— Чого ти хочеш? Ще невідомо, чия взяла. Зустрінетесь ви нам на темній вуличці…

— А як почуває себе твоя голуба сорочка? — з турботою в голосі питає Адам.

— А як почуває себе синій костюм вашого шмаркача? — не залишається в боргу другокласник.

— Еге, де той костюм…— Адам мало не хлипає. — Віриш, залишилось від нього тільки шмаття черевики чистити.

— От бачиш! — зраділо вигукує ворог. — Ніби ми й програли, а насправді ви зазнали поразки. Краще було не починати.

— Я б і не починав, це Ліпка набаламутив, думаєш, мені потрібні ці розтелепи?

— Авжеж, думаю. Бо всі знають, що ти їхній ватажок.

— Сміх, та й годі! Був ватажком, а тепер годі. Кінець із Справедливими…

— Погризлися?

— Точно.

Ворог мовчить. Мабуть, розмірковує над тим, який зв’язок може мати цей розкол у Справедливих з появою їхнього ватажка в його домі. Певно, так ні до чого й не додумується, бо питає:

— Чого ти прийшов сюди?.. Тільки не крути.

Адам на мить затамовує подих, потім схвильовано випалює:

— Таємниця! Справа надзвичайно важлива, обговорити її я можу тільки із сміливим хлопцем.

— Серед Справедливих такого не знайшлося?

— Може, сміливого я і знайшов би, але тут не лише про сміливість мова. Це такий мусить бути, щоб і словом не прохопився, навіть коли його роздирали б на шматки та ще й присолювали. Такого, на жаль, у мене немає.

— Ти не міг би говорити трохи ясніше? — В голосі ворога зажевріла іскра цікавості. Треба сильно дмухнути, щоб із цієї іскри спалахнуло полум’я.

— Ясніше? В цьому коридорі? Слухай, та за розкриття цієїтаємниці половина Красностава мені ноги цілувала б.

— Вигадуєш… Хочеш з мене дурника зробити?

— Тоді я пішов, — сказав Адам, але лишився на місці.

— Почекай! — Іскра розгорялася. — Не гарячкуй. То ти вважаєш, що я підходжу?

— Я все як слід обдумав. Ти хоробрий, кмітливий і мовчати вмієш, гадаю, як самурай.

Вже вдруге за сьогодні Адам підкуповував людей лестощами. Він і не сподівався, що це вдаватиметься йому без особливих зусиль…

— То що я маю зараз робити?

— Іти за мною й мовчати. Є в мене одне таке спокійне місце, де ми все докладно обговоримо.

І вони пішли. Адам вів свого нового спільника на луг. Всю дорогу він щось шепотів собі під ніс, наче божевільний або чаклун. Ворог занепокоєно позирав на нього і чимраз більше нетерпеливився.

— Що ти там бурмочеш, голова в тебе болить, чи що?

— Просто розриває мене ця таємниця! Я вже більше не можу. Добре, що ти погодився, а то я б з глузду з’їхав від перенапруження.

— Слухай, а може, це якась кримінальна справа?! Я не дам себе вплутати в такі речі… Мені зовсім не хочеться опинитись у тюрмі.

Адам співчутливо усміхнувся. Він навіть зупинився на хвильку, щоб його слова прозвучали переконливіше.

— Кримінальна? Мені ще життя любе, і воля теж не набридла. Це, правда, річ дуже спокуслива, та водночас така ж безпечна, як гра в квача.

Вони вже були за два кілометри від міста, біля глибокої землянки, до якої в холодні осінні дні набивалося повно пастухів. Землянку збудували три роки тому, під час війни. Двері в неї були міцні, дах — ще міцніший. Грубезні балки були присипані майже метровим шаром землі. Адам добре знав цю схованку. Саме тут вони зачаїлись колись, очікуючи банду Худяка. Потім вискочили, наче з-під землі, і не встиг Худяк скомандувати, як його армія вже не існувала. Тепер Адам прийшов сюди теж не випадково. Адже йшлося про велику таємницю, якої навіть вітер не мав права почути. Ця таємниця лопотіла в повітрі, немов полковий прапор. Вони вслухалися в це лопотіння, дивлячись в очі один одному з дедалі більшим довір’ям. Учора вороги, а сьогодні — союзники, об’єднані великою спільною справою.

— Антосеві теж нічого не можна казати?

— Ні Антосеві, ні навіть будь-кому з рідних, — прошепотів Адам і показав на землянку. — Це наша криївка, штаб, тут я й розповім тобі про цю справу. Тільки міцно тримайся за стіну, бо впадеш, як почуєш.

Вони відчинили двері. Чомусь запахло грибами. Адам зайшов першим, його спільник ще раз уважно розглянувся на всі боки і рушив слідом. Вони посідали на землю, притулившись спинами до струхлявілих дощок.

— Ти нікого не помітив поблизу, ніхто тут не крутиться? — занепокоєно спитав Адам.

— Все тихо. А ти, далебі, хоробрістю не відзначаєшся… Не перебільшуєш з цією конспірацією?

Адам глянув на нього з жалем — мовляв, одразу видно, що ти, голубе, не бував у бувальцях… Тут треба боятися навіть власної тіні… Вуха не тільки стіни мають, а й трава, і дерева, і кущі, і каміння в полі.

— Я волію дмухати на холодне, — промовив Адам таким тоном, що спільник навіть трохи почервонів від збентеження. — Краще дмухати на холодне, ніж потім обпікатись. Почекай іще хвилинку, я сам перевірю, чи надворі все гаразд.

Адам вийшов з землянки і, перш ніж спільник устиг підхопитися з землі, зачинив двері. Велику, добряче вже заіржавілу клямку було блискавично прикручено мідним дротом.

Застугоніли дошки від кулаків Піжона, який у цю мить, певне, вже перестав бути спільником.

— Не придурюйся, відчиняй, бо гукатиму на поміч!

— Гукай собі. На здоров’я, голубе. Все одно ніхто не почує.

Піжон стогнав, вив, гатив у двері, свистів, неначе справді хотів перевірити, чи його протести будуть почуті, чи лишаться без відповіді. Після цього дикого концерту, який тривав кілька хвилин, він так охрип, що Адам ледве зрозумів його просьби та закляття.

— Навіщо ти це зробив?! Ти,